Темряву розсіювало світло з вікон і яскраве зоряне небо. Було так гарно і затишно, але заграла музика, і дівчина знову потягнула хлопця танцювати. У залі Захара відкликав на хвилину в коридор однокласник Петько Брик. Він був уже п’яний, і Захар так і не второпав, чого хотів від нього. Повернувшись і розшукавши поглядом Полю, хлопець обімлів: дівчина танцювала з вокалістом. Той час від часу нахилявся до Полиного вуха, і губи його ворушились, витягуючись у нестерпну усмішечку, а дівоче личко сяяло від захоплення. Що переживав у цей час Захар, важко описати. Та найстрашніше почалося, коли танець скінчився: музикант повів свою партнерку до виходу. Шокований Захар остовпів, а коли отямився і вибіг надвір, то парочка наче у воду канула. Що було далі, згадується Захарові, мов у тумані: як у відчаї напився і блукав з Бриком по селу, як потім заснув під плотом, а вранці його привели додому батько зі старшим братом, тяжке похмілля, зустріч з Полею …

Їй здавалося, що за цей час їхні стосунки не перейшли в буденність. Навпаки, кожен новий день, прожитий разом, приносив цікаві несподіванки, приємні враження та емоції. Вадим керував фірмою, Алла мала власне ательє і займалася улюбленою справою. Сім’я була забезпеченою, підростало двоє гарних дітей. Навіть нещодавно обоє заговорили про те, а чому б не народити ще одне маля.

Алла була красунею, тож не дивно, що її навіть запрошували в модельне агентство, та дівчину ніколи не цікавили подіуми та увага до власної персони. Вона захоплювалася дизайном одягу. Вадим не одразу підкорив Алине серце: перш ніж піти під вінець, добре все обдумувала, придивляючись до свого залицяльника. Чи не тому їхня сім’я й видавалася міцною та щасливою, що одруження було не наслідком пристрасті, а розважливої любові, яка згодом ще й перейшла у дружбу.

Випила з хлопцями одну чарку, другу, закусила салом з огірками. Обійнявши дівчину, Ігор потягнув її вбік. Озирнувся до друзів. Мовляв, бачили? Це вже третя! Ще й крикнув: «За вами могорич!». І повів не в бік хати, а до розваленого дитсадка…

– Слухай, тільки нікому не ляпни про нас… – шепотів, задихаючись від солодких Свєтчиних поцілунків. – Бо Славчику розкажу, яка ти йому вірна… – знаючи, як вона за тим хлопцем вмирає, вразив у саме серце. Дівчина аж стрепенулася від переляку, та не відірвалася від Ігоревих уст – горілка геть затуманила розум…

Зізнаюся, на перших порах дивитися на Олексія в інвалідному візку було надто важко. Тому при зустрічах не знаходила слів, аби підбадьорити хлопця – ну, ніяк не могла змиритися з думкою, що цей богатир вже не ходитиме. Він це добре розумів і, усміхаючись, з оптимізмом казав: «Та не жалій ти мене. Прорвемося. Ще на весіллі у мене погуляєш…» І ось коли отримала від нього листівку-запрошення, моїй радості не було меж: Олексій одружується!

А тепер у нього вже підростає син...

Гіркі сльози котилися по Галининих щоках. Раз у раз змахувала їх шершавою рукою. Життя прожила, та щастя так і не пізнала: рано овдовіла, тяжко працювала, а віку доживала з чужою людиною. Чи думала вона колись, що шукатиме порятунку від рідного сина?

Катя виховувалася у віруючій родині, тож мала багато заборон. Місця, де дозволяли бути п’ятнадцятирічній дівчині, можна було перерахувати на пальцях: школа, зібрання і гурток співів. Набожні батьки навіть телевізора вдома не мали, тож увесь свій вільний час вона просиджувала за підручниками. Однокласники, кепкуючи, називали її штундівською заучкою. На всі ці кпини Катерина лише заливалася слізьми, не наважуючись щось сказати у відповідь. Коли спробувала розповісти про свої проблеми батькам – ті відмахнулися. Гримнули, аби не звертала уваги на тих грішників, яким призначено горіти в пеклі.

Та посвататися завадила війна - Василя одного з перших забрали на фронт. Хоч і за сільською роботою не було часу думати про парубка, все ж згадувала його слова "сватів приведу". Вісточки про "свого солдатика" (так його називала подумки) дізнавалася від сестри Оленки. Щодня молилася, вклякнувши перед іконою. Але вже скоро не давав про себе знати - і одного дня прийшла на нього похоронка.

Років п’ять-шість тому, коли Ларисі було тридцять с хвостиком, вона нарешті вирішила відпочити «як білі люди» – перший раз у житті махнути за кордон до моря-океану. Двох дітей залишила на бабусю. Чоловіка у неї вже давно не було – розбіглися ще до народження другої дочки.