Ох, і мали про що поговорити у селі, коли Йванова удовиця, не добувши у траурі й року, злигалася з якимсь молодиком з міста. Люди казали, пропала баба. Геть голову втратила. Женишок її приїхав у село лише один раз. Походив світлицею (а Іван покійний був ого-го яким господарем – залишив по собі одну з найкращих і [...]

Пес несамовито вив із самого ранку. «Тужить душа… Хоч тварина, але відчуває біду», – стиха мовила Надька, яка доліплювала в кухні великий баняк голубців. Господині у чорних хустках закивали головами. У кожної на очах з’явилися сльози. «Хоч і стара людина, як кажуть, віджила своє, але шкода… – долучилася до розмови Катерина. – Дід Панас був [...]

Я дуже віруюча людина, ходжу до церкви і намагаюся жити за заповідями Божими. Так і дітей своїх виховувала. Хороші у мене вони – це правда. Всі добре вчилися, а найліпше – дочка Валя. Я колись теж подавала надії, але вискочила заміж, і весь мій інститут накрився, як кажуть, мідним тазом. Тож в дочці я бачила [...]

Розмовляючи з Тамарою Іванівною, навіть не могла подумати, що у цієї усміхненої, добродушної жінки життя – суцільна трагедія. Запланована зустріч стосувалася робочих справ, але згодом слово за словом – і ми перейшли до спогадів. Ось тоді жінка не втрималася і видала слізьми свою болючу душевну рану. Випробування, які випали на її долю, витримати під силу [...]

Пообіцяв друзям студент-геолог – і дотримав свого слова Закінчувалися армійські табори, де півроку служили геологи-п’ятикурсники. Серед них був і Василь. Він не міг дочекатися, коли знову приїде до Львова на навчання. Адже з Оксаною вирішили: як тільки повернеться, одразу подадуть заяву в загс. У передчутті найщасливішої миті у житті їхав у поїзді, серце пришвидшено билося, [...]

Посадила замолоду дубки, щоб на старості зрізати на труни Доля вділила багато літ бабі Дарці. Майже сотню. Та навіть у свій поважний вік вона жила у хаті, яку збудував ще її покійний чоловік. «Поки здужаю себе носити – нікуди не піду», – казала. І таки ходила без сторонньої допомоги, хоч і спираючись на дві палиці [...]

Пізнього осіннього вечора Оленка зателефонувала до свого батька, щоб дізнатися, чому ось уже кілька місяців не отримувала аліментів. У відповідь почула: «У мене, крім тебе, ще двоє дітей. Тебе одну я годувати не збираюсь! А як подаси до суду, ще й того не отримуватимеш!»

Старий Панас не міг втриматися від сліз. Добротна хатина заросла бур’янами, зяяла чорними дірами замість вікон. Дверей не було. Він ступив на поріг і жахнувся: все, що було в будинку, зникло. «Розтягнули, вражі діти, – подумав чоловік. – Мої «добрі» односельчани «потрудилися»… А казали ж, доглядатимуть, коли виряджали за океан. От і доглянули…»

Як грім серед ясного неба, селом прокотилася страшна звістка: Іван Степашків помер просто на косовиці! Ще звечора, коли клепав косу, скаржився, що голова йде обертом, та вдосвіта, як роса рясно впала на траву, схопився з ліжка: «Сіно тре косити». Певно, легше йому стало, подумала собі Лідька і навіть не спробувала відмовити від роботи. Хіба то дивина, коли хто заслабне? Тому, коли Іван ровером поїхав, взяла відро і пішла доїти корову.