«Де ви були, коли я помирав у лікарні?»
Дев’ятикласниця Іринка встигала добре вчитися аж у двох школах: звичайній і музичній. Ще й здобувала на конкурсах дипломи та навіть гран-прі. Мама, Наталія Леонтіївна, нею гордилася. І сном-духом не відала довірлива дівчинка, яка жила у високому світі музики, що з нею може так підло хтось вчинити. Їхня знайома, рання мати-зозуля, покинула на руках дівчинки своє хворе і немічне немовля. Попросила приглянути, бо їй начебто треба було з’їздити у село по документи. А як поїхала, то з кінцями. Іринка не могла залишити дитятко напризволяще. Щодня бігала його провідати, годувала домашніми кашками та супчиками, змазувала вавки на тілі, перевдягала у сухеньке, пестила і носила на руках. Скоро приласкане нею хлопча почало називати її мамою. І коли йому трошки полегшало, медперсонал віддав Артурчика їй додому.
Коли Іринка з’явилася на порозі з чужим дитям, Наталія Леонтіївна ахнула від неспо-діванки, але на доньку не нагримала. «Де троє, там знайдеться місце і четвертому», – розсудила. І сприйняла це як Божий дар. А може, пригадала своє раннє сирітство і казенний дім-інтернат. Але вже першої ночі Артурчик сильно їх вилякав. Бо піднялася у недолікованого хлопчика температура аж до сорока градусів, і мусили викликати «швидку». Та ще й у санпропускнику їх «висповідали», що так занедбали малюка. Лікар загадала, аби хтось із хлопчиком залишився, бо йому потрібен був персональний догляд. Донька одразу погодилася, оскільки у школі настали канікули. Ночами не змикала Іринка повік, доки хворому трішки не полегшало.
Згодом їх направили у протитуберкульозний диспансер. Усі літні канікули довелося пролежати. Сторонні дивувалися, скільки у цієї 14-річної няні доброти і терпіння. А вона розуміла, що нікому хлопчик не потрібний, що його треба рятувати, щоб він одужав і набрав ваги. Адже у півтора року Артур важив лише сім кілограмів!
На нього не було жодних документів. І Наталія Леонтіївна наполегливо шукала через міліцію його біологічну матір. А коли розшукала аж у Києві і запросила її пожити у їхній сім’ї, сподіваючись, що прокинеться у втікачки хоч якесь материнське почуття, зозуля написала на сина відмову.
Було багато мороки і з оформленням опікунства на Артура. Взагалі, з появою хлопчика у домі Куржевичів полетів шкереберть усталений ритм їхнього життя. Усім доводилося крутитися навколо хворого дитинчати, через що глава сім’ї поставив ультиматум: або віддадуть малюка у притулок, або він сам з дому піде. Наталія Леонтіївна не віддала, тож лишилася без чоловіка. Але відчай і втому як рукою знімала радість, що хлопчик поправлявся і сяяв, як сонечко. Обох – і Наталію Леонтіївну, і Іринку – називав мамою і засипав поцілунками.
Маючи музичну освіту, Іринка залюбки відкривала у нього неабиякий талант до музики і співу. Артур на льоту переймав нотну грамоту і мелодії. Найбільше лягали йому на душу серйозні пісні з репертуару групи «Любе», на концерті якої побував з Іринкою. «Давай, браток, за жизнь держись» – начебто про нього ці рядки. А ще любив співати про художника: «Намалюю маму й тата, і сестричку з братом».
Та обставини скоро їх розлучили. Дівчинка вступила до Рівненського училища культури. А тут ще й відокремилися від сім’ї старший син з невісткою. І настали для Наталії Леонтіївни чорні дні. Щоранку прокидалася у паніці: куди приткнути сьогодні хлопченя? Старалася йти на нічні зміни, але й це не рятувало. Тож за порадою методиста з охорони материнства тимчасово здала Артура у Будинок дитини. Лише три місяці витримала, бо, провідуючи хлопчика, не знаходила собі місця, бачачи, як боляче сприймає він розлуку з сім’єю. Забрала, а її скоротили на роботі. Лише Бог відає, як жили вони довгих чотири роки, перебиваючись тимчасовими заробітками. Виручали соціальні служби і добрі люди, а ще городи...
Чи згадала коли-небудь мати-зозуля про свою кровиночку? Підліток, від якого батьки не приховують історію його появи у сім’ї, відповідає, як дорослий:
– Якось я катався з другом по Львівській на велосипеді. І тут мене погукала якась жінка: «Синку! Зачекай! Я – твоя мати!»
Я зупинився, глянув на спите обличчя і сказав: «Де ви були, коли я помирав у лікарні? Я вас не знаю. У мене мама Наталя і тато Ігор».
Comments: |