Прийомний син знайшов собі тата, а мамі чоловіка
Щасливе сімейство ГЛОБІВ
«Де ви були, коли я помирав у лікарні?»
Дев’ятикласниця Іринка встигала добре вчитися аж у двох школах: звичайній і музичній. Ще й здобувала на конкурсах дипломи та навіть гран-прі. Мама, Наталія Леонтіївна, нею гордилася. І сном-духом не відала довірлива дівчинка, яка жила у високому світі музики, що з нею може так підло хтось вчинити. Їхня знайома, рання мати-зозуля, покинула на руках дівчинки своє хворе і немічне немовля. Попросила приглянути, бо їй начебто треба було з’їздити у село по документи. А як поїхала, то з кінцями. Іринка не могла залишити дитятко напризволяще. Щодня бігала його провідати, годувала домашніми кашками та супчиками, змазувала вавки на тілі, перевдягала у сухеньке, пестила і носила на руках. Скоро приласкане нею хлопча почало називати її мамою. І коли йому трошки полегшало, медперсонал віддав Артурчика їй додому.
Коли Іринка з’явилася на порозі з чужим дитям, Наталія Леонтіївна ахнула від неспо-діванки, але на доньку не нагримала. «Де троє, там знайдеться місце і четвертому», – розсудила. І сприйняла це як Божий дар. А може, пригадала своє раннє сирітство і казенний дім-інтернат. Але вже першої ночі Артурчик сильно їх вилякав. Бо піднялася у недолікованого хлопчика температура аж до сорока градусів, і мусили викликати «швидку». Та ще й у санпропускнику їх «висповідали», що так занедбали малюка. Лікар загадала, аби хтось із хлопчиком залишився, бо йому потрібен був персональний догляд. Донька одразу погодилася, оскільки у школі настали канікули. Ночами не змикала Іринка повік, доки хворому трішки не полегшало.
Згодом їх направили у протитуберкульозний диспансер. Усі літні канікули довелося пролежати. Сторонні дивувалися, скільки у цієї 14-річної няні доброти і терпіння. А вона розуміла, що нікому хлопчик не потрібний, що його треба рятувати, щоб він одужав і набрав ваги. Адже у півтора року Артур важив лише сім кілограмів!
На нього не було жодних документів. І Наталія Леонтіївна наполегливо шукала через міліцію його біологічну матір. А коли розшукала аж у Києві і запросила її пожити у їхній сім’ї, сподіваючись, що прокинеться у втікачки хоч якесь материнське почуття, зозуля написала на сина відмову.
Було багато мороки і з оформленням опікунства на Артура. Взагалі, з появою хлопчика у домі Куржевичів полетів шкереберть усталений ритм їхнього життя. Усім доводилося крутитися навколо хворого дитинчати, через що глава сім’ї поставив ультиматум: або віддадуть малюка у притулок, або він сам з дому піде. Наталія Леонтіївна не віддала, тож лишилася без чоловіка. Але відчай і втому як рукою знімала радість, що хлопчик поправлявся і сяяв, як сонечко. Обох – і Наталію Леонтіївну, і Іринку – називав мамою і засипав поцілунками.
Маючи музичну освіту, Іринка залюбки відкривала у нього неабиякий талант до музики і співу. Артур на льоту переймав нотну грамоту і мелодії. Найбільше лягали йому на душу серйозні пісні з репертуару групи «Любе», на концерті якої побував з Іринкою. «Давай, браток, за жизнь держись» – начебто про нього ці рядки. А ще любив співати про художника: «Намалюю маму й тата, і сестричку з братом».
Та обставини скоро їх розлучили. Дівчинка вступила до Рівненського училища культури. А тут ще й відокремилися від сім’ї старший син з невісткою. І настали для Наталії Леонтіївни чорні дні. Щоранку прокидалася у паніці: куди приткнути сьогодні хлопченя? Старалася йти на нічні зміни, але й це не рятувало. Тож за порадою методиста з охорони материнства тимчасово здала Артура у Будинок дитини. Лише три місяці витримала, бо, провідуючи хлопчика, не знаходила собі місця, бачачи, як боляче сприймає він розлуку з сім’єю. Забрала, а її скоротили на роботі. Лише Бог відає, як жили вони довгих чотири роки, перебиваючись тимчасовими заробітками. Виручали соціальні служби і добрі люди, а ще городи...
Чи згадала коли-небудь мати-зозуля про свою кровиночку? Підліток, від якого батьки не приховують історію його появи у сім’ї, відповідає, як дорослий:
– Якось я катався з другом по Львівській на велосипеді. І тут мене погукала якась жінка: «Синку! Зачекай! Я – твоя мати!»
Я зупинився, глянув на спите обличчя і сказав: «Де ви були, коли я помирав у лікарні? Я вас не знаю. У мене мама Наталя і тато Ігор».
Щасливе сімейство ГЛОБІВ
Мам в Артура було аж дві. Але хлопчику дуже хотілося мати ще й тата. Одної суботи, коли мама підкинула сина сусідці, бо сама мусила йти на роботу, до Алли зайшов знайомий, Ігор, і поцікавився:
– А що це за горобченятко бігає?
– Я – Артур! – став сміливо перед ним хлопчик. І вони познайомилися. Разом лагодили тьоті Аллі поламану тумбочку, а згодом, коли справу завершили, Артур попросив дядю, щоб пішов з ним погуляти. Нагулялися досхочу, вже й повернулася з роботи мама. А син до неї з проханням: «Давай пригостимо дядю Ігоря чаєм, він же зі мною гуляв».
Запросили. Відтоді Артур не давав мамі спокою, настирливо вимолюючи: «Ну, дозволь, ну, дозволь, щоб дядя Ігор став моїм татом...» Бо вже все у нього вивідав, зокрема те, що його покинула жінка. Довго впиралася Наталія Леонтіївна. Але коли Іринка, тонкий психолог, познайомилася з Ігорем Микола-йовичем і видала: «А він класний!», мама врешті здалася.
Жили вони у цивільному шлюбі. Та зо два роки притиралися один до одного, бо це тільки в очах Артура тато Ігор був бездоганним. А з погляду мами, як і більшість чоловіків, мав вади: любив вряди-годи заглянути у чарку. За тата Ігоря вони боролися утрьох. І він таки переміг свою слабкість.
Ранок мужчини починали із зарядки. За татом до спорту потягся й Артур. Зізнався якось Ігорю Миколайовичу, що хотів би стати дужим, щоб не кривдили його у школі та на вулиці забіяки і щоб міг захистити дівчаток. «Тоді давай на карате!» – сказав авторитетно тато.
Заняття у секції не пройшли марно. Тепер невисокий на зріст хлопчик вміє за себе постояти. Охоче розповідає, як із подружкою Яною дали відсіч аж чотирьом старшим хлопцям, котрі перестріли їх на Різдво і хотіли відібрати наколядовані гроші:
– Ми стали плечем до плеча. Яна як копне одного нижче пояса, то він і присів. Ще один здрейфив, а двом ми накостиляли і самі втекли.
Втекли, звісно, не зі страху. А тому, що пам’ятає син батькові настанови: ніколи не битися до крові. Зрештою, тато багато чому навчив сина. І навіть мити щовечора ноги та прати свої шкарпетки. А ще завжди казати тільки правду, бо «найгірше, як брехня йде з язика попереду». Тепер якщо Артур вчверить щось у школі, як часто буває з дітьми, завжди першим розкаже батькам. Покарання – не дозволять гуляти чи сісти за комп’ютер. Татко, який не курить, не прогавив навіть, коли син спробував закурити.
Дуже подобається батькам, як гарно Артур дружить зі старшою серйозною дівчинкою Яною. Вони разом ходять на дзюдо. Тішаться також його грою на бандурі, гарним голосом (не раз удвох з татком як заспівають дуетом української!) і, звісно, танцями. Адже Артур сам обрав народні. Коли виступає у складі ансамблю «Радість» Палацу учнівської молоді, усі справи відкладають, щоб піти на концерт. Чому вибрав народні, а не сучасні? «Хіба ж я не українець?!» – відповідає гордо хлопчик.
***
Нещодавно у їхньому житті сталося аж дві важливі події. В Одесі, де після Рівненського училища культури Іринка з відзнакою закінчила ще й консерваторію, знайшла вона свого судженого. Благословляли молодих до шлюбу мама з татом – Ігорем Глобою. Цілком законно, бо за три дні до того самі у Луцьку розписалися. Сюрприз діти сприйняли на ура. І весільні гості, розглядаючи «по колу» шлюбне свідоцтво Глобів, кричали на раз двом парам молодих «Гірко!».
Мирослава МАНЕЛЮК,
м. Луцьк
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
та із сімейного архіву
| Comments: |
