«Ворог» народу
Молодий, але обстріляний на полях жорстокої війни Петро Марценюк писав кореспонденцію для чергового номера «Радянської Волині». До кабінету увійшла секретарка:
– Вас просить зайти Юхим Антонович…
Журналіст прочинив двері, і редактор жестом показав: заходь! За приставним столом спиною до Петра сиділи два чоловіки у шкірянках. На лиці Лазебника уважний Марценюк прочитав занепокоєння. Редактор сказав:
– Ото і є Марценюк.
Незнайомі глянули на Петра:
– Марценюк Петро Михайлович, 1923 року народження?
– Так, Марценюк…
– Пройдемо з нами.
Показали на двері і невідступно рушили за журналістом. Петро оглянувся. Лазебник стояв, опустивши очі.
Марценюкові не дали попрощатися з дружиною. Він пішов, і повернувся на Волинь аж через десять літ.
У тісній загратованій камері, куди Петра кинули емгебісти, його гнітила думка: за що фронтовика, який захищав Батьківщину, закрили, як злочинця? Довгими ночами він не міг спати. Для нього це було душевними тортурами, знущанням. Але відповіді не знаходив.
На суді (то, власне, був не суд, а судилище) прокурор поставив запитання:
– Ти знаєш цього чоловіка? – і показав фотографію земляка з Вінниччини. – Що тебе з ним об’єднувало, де ви познайомилися, які були стосунки?
Марценюк усе зрозумів. Він лише раз бачив цього талановитого юнака, коли той читав свої патріотичні вірші. Значить, хлопця загребли…
Прокурор сказав:
– У його записнику значиться твоє прізвище. Вас об’єднала націоналістична ідея. Ви обоє – вороги радянської влади.
На цьому все скінчилося. Горезвісна трійка винесла вердикт: Марценюкові місце серед політичних злочинців, а не серед чесних громадян СРСР…
Невисокого зросту, худенький, виснажений. Людям потрібен дужий роботяга, а не такий хлопчина як Петро…
Кожного дня довжелезна колона полонених у супроводі автоматників і вівчарок вирушала копати окопи, бліндажі. Все робилося з німецькою пунктуальністю й акуратністю. В одну і ту ж пору – на роботу, в одну й ту ж годину – у табір. Йшли стройовим кроком по ранжиру. Ніхто не мав права відійти бодай на метр вліво чи вправо. За це – смерть. Якщо знесилений і непритомний падав, автоматник тут же його пристрілював.
Поверталися до табору перед вечором. Так само строєм у супроводі автоматників і собак. Марценюк йшов останній. Замикав колону. І раптом визрів план: або утече, або ж сконає за колючим дротом. Вирішив схитрити – що буде, те буде! Він на якийсь крок стишив ходу. Конвоїр не помітив. Петро присів, наче хотів поправити на нозі обмотку. Собаки мовчать. Хлопець наблизився до узбіччя, миттєво скочив у густу кропиву й завмер. Не вірилося. Навколо тиша. Тільки чути вигуки конвоїрів.
Пролежав у бур’янах до пізнього вечора. Поруч – хата. Тьмяно блимає каганець. Утікач прокрався до оселі й легенько постукав. На поріг вийшов дідусь. Побачив незнайомця у формі червоноармійця і механічно зачинив двері. Петро благально просив: «Батьку, врятуйте, бо загину, відчиніть двері». По якійсь хвилі почувся голос жінки. Щось перемовилася зі старим і впустила Петра до хати.
І без пояснень зрозуміли, що боєць з кар’єра. Завісили вікна. Бабуся сказала:
– Прийдуть фріци, то і нас, і тебе застрелять. Візьми одіж сина, він тоже десь воює, повечеряй та й іди, хлопче, з Богом. Якось собі рятуйся.
Далеко за північ Марценюк залишив хату добрих людей і вирушив у темну ніч…
Ночував то в ярах, то у густих чагарях. Доводилося пересиджувати і в густій кроні старих дерев.
Багатьма тижнями вимірювався його страдницький шлях. Поночі прийшов до своєї хати. Рідня не повірила очам: їхній Петро живий і здоровий.
Журналістські дороги
Після таборів знову повернувся у Луцьк, у рідну «Радянську Волинь». Петро Михайлович працював тоді з Анатолієм Дімаровим, згодом відомим письменником і публіцистом, з багаторічним керівником «Радянської Волині» Полікарпом Гервасійовичем Шафетою, Олександром Богачуком і Петром Махом.
Мені пощастило багато років трудитися з Марценюком у «Радянській Волині» (тепер «Волинь-нова»). Пізніше, коли я редагував «Досвітню зорю», ми спільно творили аграрну газету області, ділили радощі й незгоди.
Петро Михайлович був людиною толерантною, напрочуд скромною, виваженою, по-сільському мудрою і професійно талановитою та грамотною, високоерудованою.
Не любив він розповідати про своє минуле. У його душі глибоко засів біль пережитого, вистражданого. Доля Марценюка була виткана з двох кольорів – червоного і чорного. Так і жив він упродовж усіх літ. Петра Михайловича переслідувала тінь «націоналіста», і він не міг нічого протиставити комуністичному свавіллю.
Для мене було одкровенням те, про що він розповів і про що описую у цих спогадах. Якось за чаркою я сказав Марценюку: «Петре Михайловичу, ви пишете чудові, талановиті вірші. Тож напишіть спогади про своє життя – нехай люди знають правду про те, що діялося».
Марценюк нелукаво усміхнувся. Його добрі очі заблищали сльозинками: «Може, колись і напишу».
Не написав. Його зболеному серцю вже не зміг зарадити нітрогліцерин…
На його похороні дочка Лариса, дивлячись на батька, який лежав на смертному одрі, тихо промовила: «Мій тато жив з душею малої дитини». Так, його душу не спаплюжили ні фашисти, ні комуністичні порядки. У цьому весь Марценюк.
Леонід ЛАГАНОВСЬКИЙ
Comments: |