Нелегкого, фронтового, табірного і трудового
«Ворог» народу
Петро МАРЦЕНЮК (зліва), Микола ПИРОЖКО (справа), Євген ХОТИМЧУК (позаду)
Молодий, але обстріляний на полях жорстокої війни Петро Марценюк писав кореспонденцію для чергового номера «Радянської Волині». До кабінету увійшла секретарка:
– Вас просить зайти Юхим Антонович…
Журналіст прочинив двері, і редактор жестом показав: заходь! За приставним столом спиною до Петра сиділи два чоловіки у шкірянках. На лиці Лазебника уважний Марценюк прочитав занепокоєння. Редактор сказав:
– Ото і є Марценюк.
Незнайомі глянули на Петра:
– Марценюк Петро Михайлович, 1923 року народження?
– Так, Марценюк…
– Пройдемо з нами.
Показали на двері і невідступно рушили за журналістом. Петро оглянувся. Лазебник стояв, опустивши очі.
Марценюкові не дали попрощатися з дружиною. Він пішов, і повернувся на Волинь аж через десять літ.
У тісній загратованій камері, куди Петра кинули емгебісти, його гнітила думка: за що фронтовика, який захищав Батьківщину, закрили, як злочинця? Довгими ночами він не міг спати. Для нього це було душевними тортурами, знущанням. Але відповіді не знаходив.
На суді (то, власне, був не суд, а судилище) прокурор поставив запитання:
– Ти знаєш цього чоловіка? – і показав фотографію земляка з Вінниччини. – Що тебе з ним об’єднувало, де ви познайомилися, які були стосунки?
Марценюк усе зрозумів. Він лише раз бачив цього талановитого юнака, коли той читав свої патріотичні вірші. Значить, хлопця загребли…
Прокурор сказав:
– У його записнику значиться твоє прізвище. Вас об’єднала націоналістична ідея. Ви обоє – вороги радянської влади.
На цьому все скінчилося. Горезвісна трійка винесла вердикт: Марценюкові місце серед політичних злочинців, а не серед чесних громадян СРСР…
Невисокого зросту, худенький, виснажений. Людям потрібен дужий роботяга, а не такий хлопчина як Петро…
Кожного дня довжелезна колона полонених у супроводі автоматників і вівчарок вирушала копати окопи, бліндажі. Все робилося з німецькою пунктуальністю й акуратністю. В одну і ту ж пору – на роботу, в одну й ту ж годину – у табір. Йшли стройовим кроком по ранжиру. Ніхто не мав права відійти бодай на метр вліво чи вправо. За це – смерть. Якщо знесилений і непритомний падав, автоматник тут же його пристрілював.
Поверталися до табору перед вечором. Так само строєм у супроводі автоматників і собак. Марценюк йшов останній. Замикав колону. І раптом визрів план: або утече, або ж сконає за колючим дротом. Вирішив схитрити – що буде, те буде! Він на якийсь крок стишив ходу. Конвоїр не помітив. Петро присів, наче хотів поправити на нозі обмотку. Собаки мовчать. Хлопець наблизився до узбіччя, миттєво скочив у густу кропиву й завмер. Не вірилося. Навколо тиша. Тільки чути вигуки конвоїрів.
Пролежав у бур’янах до пізнього вечора. Поруч – хата. Тьмяно блимає каганець. Утікач прокрався до оселі й легенько постукав. На поріг вийшов дідусь. Побачив незнайомця у формі червоноармійця і механічно зачинив двері. Петро благально просив: «Батьку, врятуйте, бо загину, відчиніть двері». По якійсь хвилі почувся голос жінки. Щось перемовилася зі старим і впустила Петра до хати.
І без пояснень зрозуміли, що боєць з кар’єра. Завісили вікна. Бабуся сказала:
– Прийдуть фріци, то і нас, і тебе застрелять. Візьми одіж сина, він тоже десь воює, повечеряй та й іди, хлопче, з Богом. Якось собі рятуйся.
Далеко за північ Марценюк залишив хату добрих людей і вирушив у темну ніч…
Ночував то в ярах, то у густих чагарях. Доводилося пересиджувати і в густій кроні старих дерев.
Багатьма тижнями вимірювався його страдницький шлях. Поночі прийшов до своєї хати. Рідня не повірила очам: їхній Петро живий і здоровий.
Журналістські дороги
Після таборів знову повернувся у Луцьк, у рідну «Радянську Волинь». Петро Михайлович працював тоді з Анатолієм Дімаровим, згодом відомим письменником і публіцистом, з багаторічним керівником «Радянської Волині» Полікарпом Гервасійовичем Шафетою, Олександром Богачуком і Петром Махом.
Мені пощастило багато років трудитися з Марценюком у «Радянській Волині» (тепер «Волинь-нова»). Пізніше, коли я редагував «Досвітню зорю», ми спільно творили аграрну газету області, ділили радощі й незгоди.
Петро Михайлович був людиною толерантною, напрочуд скромною, виваженою, по-сільському мудрою і професійно талановитою та грамотною, високоерудованою.
Не любив він розповідати про своє минуле. У його душі глибоко засів біль пережитого, вистражданого. Доля Марценюка була виткана з двох кольорів – червоного і чорного. Так і жив він упродовж усіх літ. Петра Михайловича переслідувала тінь «націоналіста», і він не міг нічого протиставити комуністичному свавіллю.
Для мене було одкровенням те, про що він розповів і про що описую у цих спогадах. Якось за чаркою я сказав Марценюку: «Петре Михайловичу, ви пишете чудові, талановиті вірші. Тож напишіть спогади про своє життя – нехай люди знають правду про те, що діялося».
Марценюк нелукаво усміхнувся. Його добрі очі заблищали сльозинками: «Може, колись і напишу».
Не написав. Його зболеному серцю вже не зміг зарадити нітрогліцерин…
На його похороні дочка Лариса, дивлячись на батька, який лежав на смертному одрі, тихо промовила: «Мій тато жив з душею малої дитини». Так, його душу не спаплюжили ні фашисти, ні комуністичні порядки. У цьому весь Марценюк.
Леонід ЛАГАНОВСЬКИЙ
| Comments: |
