Іван без руки та його жінки
Закінчення. Поч. у №№47 (921) – 6 (932)
А невдовзі мене відправили у тривале відрядження – аж на Челябінський тракторний завод, і я три місяці не був удома. А коли повернувся і вийшов якогось дня у місто, то очам своїм не повірив: мені назустріч, тримаючись під ручку, йшов Іван з… Настею.
Я так і сказав, простягаючи Йванові руку для привітання.
– Протри, значить, очі! – усміхнувсь Оліферович, задоволено зиркнувши скоса на свою пару, яка трохи зашарілася. І хоча після тієї нашої з нею здибанки у Бресті минула добра жменя літ, жінка ця, усупереч законам природи, не постаріла, а навпаки – помолоділа. От що робить з людьми щастя!
А трапилося за час моєї відсутності ось що. Десь через тиждень, як відбув я у Челябінськ, до Руцька повернулася на постійне проживання Настя. Чоловік її зовсім зволочився і покинув сім’ю, донька вийшла заміж, а син одружився, і вона, не поділивши з невісткою на кухні горшки, вирішила залишити їм квартиру і перебратися у село, де вже який рік після смерті батьків стояла пусткою їхня хата. За таких обставин, зрозуміло, не зустрітися бодай випадково Настя з Іваном не могли. Давнє почуття в їхніх серцях розгорілося по-новому, тож досить було і невеличкого поштовху, щоб вони зійшлися. Тим більше, що в Іванову сім’ю вліз вуркаган Кєша, та й почуття до Слишечки, як сам Іван висловився, у нього давно заіржавіли.
Намагаючись повернути блудного чоловіка додому, Елеонора поскаржилась у райком. І хоч у країні вже набирала повних обертів перебудова і партійному начальству було не до Івана та його жінок, проте все ж за інерцією викликали невгамовного Дон Жуана на килим.
Несподівано застав у кабінеті другого секретаря райкому, який узявся вправити мізки підлеглому партійцеві, Елеонору… з двома меншими дітьми. Таку психологічну атаку підготувала колишня його любов, сподіваючись розжалобити не так Івана, як його партійного керівника – щоб не вагався, обираючи найсуворіші методи впливу.
Другими секретарями за неписаними партійними законами у райкомах республік Радянського Союзу були росіяни. Так що Іванів «бос» став на бік покинутої жінки не тільки з обов’язку дотримання чистоти морального обличчя будівників комунізму, а й з почуття солідарності з ображеною землячкою. Отож, читав Іванові нотацію довго, закликаючи до совісті й чоловічої честі. Іван мовчки слухав, але коли той сказав: «Какіх славних дєток асіратіть хочєшь!» – не витримав і відповів, зиркнувши глумливо у вічі Елеонорі:
– Нехай би сюди і Кєшу свого, ще одну сироту, привела!
А сказавши, вийшов з кабінету, не зважаючи на сердитий окрик секретаря зупинитися.
За цей вчинок хотіли Йвана з партії виключити, та не встигли, бо він сам з неї вийшов, як у Москві захлинувся антинародний путч.
Зазнавши невдачі у боротьбі за чоловіка, Елеонора почала потроху пускатися берега, і незабаром Іванова хата перетворилася на притон для п’яниць і волоцюг з усіх довколишніх сіл. Старша Елеонорина донька подалася шукати щастя в Росію, та там десь біля родичів і притулилася – нібито заміж вийшла. А менших дітей, коли Елеонору лишили батьківських прав, забрали до себе Іван з Настею – у Янов, де вони купили собі квартиру, продавши Настину хату.
За кілька років з пишнотілої молодиці Елеонора перетворилася на висохлу примару із запалими, безвиразними очима, з почорнілим обличчям, з якого не сходили синці, якими пригощав її любий братик Кєша. Вона ходила по селу, випрошуючи у милосердних людей чарку горілки, доки не знайшли її обгорілий труп на попелищі Йванової хати, де жила з Кєшею. Самого ж брата її тоді не знайшли ні живого, ні мертвого, тож у селі ще й досі поговорюють, що то він підпалив хату.
Іван же з Настею зажили щасливою закоханою парою, наверстуючи втрачене замолоду. На жаль, недовго – якраз прийомні діти школу закінчили. Якось Іван повернувся з городу (за містом клапоть землі мали, де садили картоплю-капусту й таке інше), помив руки, обличчя.
– Ой, щось в очах мені потемніло! – скривився, прийшовши на кухню до Насті, присів на стільчик і більше не встав.
І було Йванові всього-на-всього п’ятдесят два роки…
Микола ШМИГІН
| Comments: |
