«Спасибі, що покинули мене у роддомі»

Подякувала дочка справжній матері, яка була проти її пошуків

Шість років тому життя Алли Буденчук із села Будятичі Іваничівського району круто змінилося. Її віднайшли сестри та брати, які живуть у Харкові та на Сумщині. Тоді вперше побачилася і з жінкою, яка народила. Бо називати її мамою ніколи не буде, адже рідними батьками назавжди залишаться Ольга та Василь Білецькі. Вони, на жаль, уже померли, рано осиротивши свою донечку.

Ще в дитинстві двоюрідна сестра назвала Аллу байстрючкою. Відтоді те образливе слово засіло в душу, хоча нікого нічого не питала. «Бо батьки мої були золоті, ще за рідними так діти не живуть», – каже Алла. Якось у розмові з майбутнім чоловіком сказала: здається, хтось з батьків нерідний. «Обоє», – ошелешив хлопець. Виявляється, у селі всі все знали. Для 17-річної дівчини таке зізнання було дуже важким. Запитала маму, попередивши: якою б не була правда, їх ніколи не покине. Але мама лише заплакала. Більше тієї пекучої теми не піднімала.

– Мені не хотілося когось шукати, – зізнається. – Просто відчувала, що перед батьками винна, могла їх образити, бо на мене дмухали, ні в чому не відмовляли. На той час мама пережила інсульт, тато – інфаркт.

За рік Алла вийшла заміж, минув ще рік – помер тато, народився син. Лише тоді мама розповіла правду. У 1969 році її, двомісячну, взяли у Нововолинському пологовому будинку. На той час Ользі Лукинічні було 37 років, Василю Маркіяновичу – 43. Жінка хворіла, надії народити не було. Знайома Білецьких, яка працювала акушеркою, подзвонила: «Є гарна здорова дівчинка». Тоді дитину забрали і назвали Аллою. Росла у щасливій сім’ї, їй не бракувало родинного тепла. Тож дуже важко переживала смерть батьків. Тато помер 28 червня 1988-го, а рівно через 13 років – мама, тільки 27 червня.

Шість років тому Аллі передали телефон справжньої рідні. У той же вечір подзвонила – брат не міг приховати своїх емоцій. Тоді й дізналася, що її мати теж родом з Волині, з Рожищенського району. Старшу сестру Лілю вона народила не в шлюбі (батько її загинув на будові, коли ще не з’явилася на світ). Потім вийшла заміж і народила ще трьох синів та дочку. Рідний брат матері, який раніше жив біля Нововолинська, вирішив, що сімейну таємницю треба розповісти племінниці Лілі. Вона зібрала усіх рідних і сказала, що у них є сестра.

Цей дзвінок пролунав у червні, а вже у серпні в Алли гостювали брат із сестрою. Разом їздили і в Рожищенський район до родини. А восени Алла з дочкою та сином поїхала на Сумщину, де живе справжня мати, якій тоді минуло 63 роки. Хоча вона взагалі була проти пошуків Алли і дуже злилася на дітей, все-таки при зустрічі навіть розплакалась.

– А я кажу Вєрі Романовні, біологічній матері: «Чого плачете? Я вам вдячна, що покинули мене у роддомі. Бо я мала чудову сім’ю і щасливо жила усі роки. І своїх сина та дочку назвала на честь прийомних батьків», – згадує Алла. – Вона пояснила: «Мені сказали, що ти померла при родах». Це, звичайно, брехня. Бо вона своєю рукою написала у пологовому відмову, та й її брат усе знав. Назвала батька – це Володимир Корж з-під Києва, з яким була на заробітках. Мені, чесно кажучи, однаково, бо я не ставила собі мету його знайти. Більше до неї не їздила. А для чого? Вона навіть не цікавиться моїм життям, не брала мій номер. Пробувала мене по телефону посварити, коли Ліля гостювала у нас: «Почему мамочке не звонишь?» Я відповіла: «Моя мамочка померла». Після того ми перекинулися кількома словами «здрастє-пока». Якби тоді вони мене не знайшли, з роками я, можливо, і шукала б їх. Не знаю. Бо своїми для мене назавжди лишаться рідні тата і мами…

Олена ПАВЛЮК,

Волинська область

 

 

• Нравится
•