Від Вільгельмівки лишилася тільки назва

На трасі «Луцьк-Львів» у Горохівському районі на Волині є вказівник та автобусна зупинка з назвою «Вільгельмівка». Здавалося б, має бути і село… Однак уже кілька десятків літ, як воно зникло з мапи України, увійшовши до іншого населеного пункту Софіївка під назвою «вулиця Луцька». Хоча люди, які тут живуть, все ж вважають себе вільгельмівцями.

Знак є, а села немає

Знак є, а села немає

Що ж стало причиною зникнення Вільгельмівки? 82-річний Василь Войтович, який обіймав посаду Вільхівського сільського голови у 1967-77 роках, переконаний, що такою була політика держави.

– У невеликих селах не дозволяли за радянської влади будуватися. Був випадок, коли у селі Ярівці нині вже покійний Григорій Міщук звів дім. Прийшли уповноважені і за рішенням суду забрали хату на користь держави. Правда, коли настало «потепління», її все ж повернули власникові, й тепер там живуть його діти.

Війна проти малих сіл почалася при Хрущові. У 1964 році ЦК КПУ прийняв постанову «Про заходи по здійсненню планомірного переустрою сіл в УРСР». Саме в ті роки і виник, схоже, термін «неперспективне село». Тож Вільгельмівка теж стала неперспективною, і люди почали будуватися у центральному селі Вільхівка.

– У ті радянські часи добре нерви псували тими заборонами. Наприклад, під забудову давали 12 соток землі, для городу спочатку 25 соток, потім 50 (якщо дозволяв масив). У господарстві забороняли тримати коня. Тобто селян прив’язували до колгоспу, до бригадира, якому треба поклонитися, щоб взяти коня. А де діватися, коли всі тоді працювали у колгоспі. У 1959 році працювали на трудодень за п’ять копійок і 300 грамів. Я пригадую, жила у Вільгельмівці така Галина Зварич. Вона трудилася дояркою у Вільхівці. Тричі на день і взимку, і влітку у гумових чоботях ходила пішки за три кілометри доїти корів. За день намотувала до двадцяти кілометрів. Так уже мучилася. Згодом її сім’я побудувалася у селі, де вона працювала, то легше стало жити.

Василь Якович каже, що у Вільгельмівці до війни мешкали чехи. Згодом їх депортували, а сюди переселили українців з Польщі. У селі ніколи не було школи, клубу. Діти пішки ходили у навчальний заклад за три кілометри.

Ніна Дячун: «Чи прийде хтось на посиденьки?»

Ніна Дячун: «Чи прийде хтось на посиденьки?»

Роман Ковалюк, нинішній Вільхівський сільський голова, розповідає, що він 20 років обіймає цю посаду, але Вільгельмівки у документах у цей період вже не значилося. Навіть під час голосування на виборах тут ніколи не було дільниці: людей підвозили голосувати у Софіївку, а до немічних по волевиявлення члени комісій приїжджали додому.

– Сьогодні по нашій сільській раді у чотирьох селах нараховується 320 домогосподарств, у яких проживає до 1200 людей. На території є два сільгосппідприємства – ПОСП «Україна» та ТзОВ «Городище», які взяли в оренду у селян земельні паї. 59 громадян їх обробляють самі. Маємо семеро фермерів. Люди в основному виживають за рахунок власного підсобного господарства, здаючи в оренду землю та працюючи у сільгосппідприємствах. Хати-пустки є у кожному селі. Чи не найбільше на вулиці Луцькій, у колишній Вільгельмівці. Тут 17 осель, і тільки у семи з них живуть люди. Їх здебільшого купили під дачі жителі Луцька та Горохова.

…І от ми на цій вулиці. Заходимо у першу хату. Микола Косінський господарює на подвір’ї. Він працює в Луцьку, де має житло, однак, як каже, повернувся на прадідівську землю.

– Мій прадід купив землю, на якій стоїть хата, у німця. Мені тут дуже подобається. От і город обробляємо аж півгектара. А те, що кажуть, ніби села нема, я не згоден. Воно є, просто належить до Софіївки. А що є знак Вільгельмівка, то це людям тільки на користь, адже тут зупиняється весь громадський транспорт. Коли не було вказівника, селянам доводилося переплачувати, бо змушені були брати квитки на автобуси до Вільхівки.

З усіх позитивів у цьому селі пан Микола назвав нову електролінію.

Богдан та Людмила Малюки також з Луцька, а оселилися тут восени. Оселю придбали за 10 тисяч гривень. Кажуть, що їм також тут подобається, ось і ремонт у хаті затіяли, хоча був випадок, коли за їхньої відсутності до помешкання пробрався злодій і багато чого вкрав. Але попри це, подружжя облаштовує двір, розорали землю, яка заросла бур’янами. Їхній сусід Олександр Іванчук допоміг почистити і облагородити криницю на подвір’ї. Він місцевий, але жив у Рівному. Коли захворіла мама, приїхав її доглядати. Так тут і залишився.

Олександр Іванчук та подружжя Малюків

Олександр Іванчук та подружжя Малюків

– Інакше все з хати розтягнуть, – каже пан Олександр. – Не було вдома кілька днів, то хтось вліз і в мою хату. Винесли газову плиту та залізне ліжко. Треба у будинку жити, щоб його не розтягнули…

От тільки бідкаються сусіди, що немає на їхній вулиці дороги. Жителі хочуть збирати підписи, щоб тут зробили хоча б «ґрунтовку». «Та чи прислухаються до наших благань?» – зітхають мої співрозмовники.

На вулиці Луцькій всього п’ятеро школярів. Їх до школи у Вільхівку підвозить автобус. Антоніна Дячун із сім’єю живе у дідівській хаті. Переселилася сюди з батьками ще дитиною.

– Звикла вже тут. Труджуся на власному господарстві: маємо двох коней, свиней. Виховую двох діток.

– А чому так багато собак на подвір’ї? – запитую.

– Бо люблю… – зізнається. – Деяких нам підкинули. Кілька літ тому через дорогу у полі зупинявся циганський табір. Ми так настрахалися, що вирішили ще тоді з чоловіком завести собак. От тепер маємо їх кілька.

А 85-річна Ніна Дячун про Софіївку навіть і мови не веде.

– Я весь вік прожила у Вільгельмівці, – розповідає бабуся. – Якось була у районній лікарні, і мене питають: «Звідки?» Кажу: «З Вільгельмівки…» І всі знають це село… Ох, колись тут весело було, десь у 50 хатах жили люди. Всі працювали в колгоспі, я – ланковою. Бувало, що по три-п’ять гектарів буряків сапала. А тепер безлюдно. Життя жевріє у кількох оселях. Старі повмирали, молоді повиїжджали.

– Не страшно, адже поряд ліс?

– Уже своє відбоялася. Похоронила чоловіка, двох дочок. Зараз до мене на вихідні приїжджає наймолодша, яка живе у Луцьку. Прибере, наготує мені їсти.

– Не хочете до дочки в місто, адже там газ, а у вас – пічне опалення?

– Ні, не хочу. Хіба вже, не дай Боже, зляжу, то нехай куди хочуть забирають…

А поки бабуся веде господарство, тримає птицю. Навіть домашній хліб пече. Адже на вихідні приїде донька, то хоче і її порадувати свіжими буханцями.

Марія ДУБУК,

Волинська область

Фото автора

 

 

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>