Запихав голки під нігті та бив себе лозами

Так загартовувався провідник ОУН Степан Бандера, якому 1 січня минає 105 років з дня народження

1 січня минає 105 років від дня народження Степана Бандери – відомого українського діяча, одного з лідерів національно-визвольного руху, провідника ОУН. Він був одним з авторів Акту проголошення (відновлення) Української держави 30 червня 1941 року. На жаль, його мріям судилося збутися тільки через п’ятдесят літ, коли Верховна рада УРСР у 1991 році без війни і крові на своїй сесії проголосувала за незалежність України. Степан Бандера за свої наміри і переконання був вбитий, закатували і членів його родини. Тільки за саме прізвище Бандера людей розстрілювали. А у селі, де він зростав, радянська влада намагалася стерти все, що нагадувало про цю сім’ю.

Два перші пам’ятники підірвали

Та все ж не вдалося... Сьогодні про село Старий Угринів, що в Калуському районі на Івано-Франківщині, знають не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Хоч дороги сюди ведуть не ідеальні, але екскурсій до історично-меморіального музею Степана Бандери не бракує: приїжджають і старші люди, і молодь, і школярі. Й до сьогодні лунають дискусії з приводу його діяльності. Навіть коли на місці, де стояла хата родини Бандерів, встановили пам’ятник Степанові, його підірвали. Другий також злетів у повітря. Як розповідають у музеї, виконавці «замовлення» після проголошення Незалежності у 1991 році опинилися в Росії, де їхні сліди загубилися...

Отож, хто ж такий Степан Бандера, яким його пам’ятають у Старому Угринові?

– Він народився 1 січня 1909 року в родині місцевого священика. Під час народження восьмої дитини дружина отця Андрія Бандери помирає, а через кілька днів – і немовля. Священик залишається із сімома дітьми на руках, – розповідає Леся Флис, науковий співробітник історично-меморіального музею Степана Бандери у Старому Угринові. – Його троє синів – Степан, Олександр та Василь – здобули вищу освіту, четвертий, Богдан, не встиг, бо почалася війна. Не отримав диплом через арешт і Степан. Адже він змалку виховувався у патріотичному дусі. В будинку Андрія Бандери постійно збиралися відомі діячі Галичини, посли, журналісти, січові стрілці, які говорили про національно-визвольний рух. В родині дуже велика бібліотека, тож початкову освіту майбутній провідник Організації українських націоналістів здобув вдома, середню – у Стрию. З часом він виношує ідею продовжити справу батька, щоб Україна здобула незалежність. Тож уже підлітком входить до націоналістичних організацій. Коли у гімназії переходять на викладання польською мовою, він задумується: чому я на своїй землі маю розмовляти чужою мовою? Степан дуже хотів стати пластуном, який мав бути сильним і духом, і тілом. Однак маючи погане здоров’я, його два роки не приймали. Тільки фізично загартувавшись, зміг здійснити свою мрію. Він був дуже сильною духом людиною. Старожили села переказували, що він постійно випробовував свій організм. Навіть… катував себе. Наприклад, затискав свої пальці у дверях. Коли молодь збиралася біля річки, Степан роздягався по пояс і змушував друзів шмагати себе лозами. Таким чином себе готував, як казав, до майбутньої боротьби. 1924 року у Львові польською поліцією у

в’язниці була закатована Ольга Басараб, українська націоналістка. Отець Андрій розповідає про це вдома. Степан у цей момент виходить до іншої кімнати, і отець Андрій чує крики Марти. Забігає туди і бачить таку картину: Степан сидить за столом, на який поклав свої руки із запханими під нігті… голками. Він почув, як катували Ольгу, і вирішив спробувати ці тортури на собі. «Я повинен бути готовий до майбутньої боротьби і знати, чи зможу це витримати», – відповів батькові. Загартовував себе і коли навчався у Львівській політехніці. Одногрупники розповідали, що він тримав руки над гасовою лампою і промовляв: «Зізнайся, Степане». І сам же відповідав: «Ні, нічого не скажу». Або розсипав по землі їжу, збирав її із землею і їв, знову промовляючи: «Їж, Степане, тому що колись, може, і таке доведеться скуштувати». Він знав, як поводяться з в’язнями, і усвідомлював, що сам може стати невільником.

Бандеру називали Стефко-жартівник

Тож хлопчаком вступає в Організацію українських націоналістів. Спочатку розповсюджує листівки, а потім очолює відділ пропаганди, займається пересилкою книг з-за кордону в Україну. У 1933 році стає крайовим провідником ОУН на території Західної України, тобто все, що відбувалося на цих землях, було під його керівництвом з погодження першого голови Євгена Коновальця. Чимало акцій проводилося проти польської політики. ОУН хотіла бачити здорову націю, тож її члени закликали народ не пити, не курити, займатися спортом. Сам Бандера також вів здоровий спосіб життя. У 1934 році він організовує вбивство польського міністра Складовського, який запроваджував політику пацифікації Західної України. Однак за день до цього вбивства його арештували. Степан поєднував у собі дві особистості: він був хитрим, розумним і водночас несерйозним юнаком. Всі думали, що він здатен тільки повеселитися, посміятися. Так і казали про нього: Стефко-жартівник. Його не сприймала навіть польська поліція: після чотирьох арештів відпускала. А от вп’яте, довідавшись, що у їхніх руках крайовий провідник ОУН, була шокована. Тож Бандері винесли вирок – сім довічних ув’язнень за принесену біду польському народу.

– Однак починається війна, і він втікає до Кракова, де одружується, – продовжує науковий співробітник. – У нього в різні роки народилося троє дітей. Після проголошення Акту незалежності у 1941 році він потрапляє до німецького концтабору. Коли звідти виходить, в Україну вже не повертається, а живе у Мюнхені під різними прізвищами. 15 жовтня 1959 року Степан Бандера загинув від рук кадебіста Сташинського. Трагічно склалася доля і його братів. Олександра та Василя як членів ОУН, німці арештували і відправили до концтабору. Брати загинули за два дні. Польські політичні в’язні, які були тут наглядачами, дізнавшись, що у їхніх руках брати Степана, вирішили помститися. Молоді чоловіки зазнали тортур, їхні тіла спалили. Ще один брат Степана, Богдан, також загинув молодим на території Східної України як підпільник ОУН. Хлопці поплатилися за те, що були братами провідника ОУН. Двох сестер, Марту та Оксану, у 1941 році арештовують разом з батьком. Дочок відправляють в Сибір, де вони проводять більшу частину свого життя, а отця Андрія доставляють у Київ. 8 липня 1941 року відбулося закрите судове засідання, на якому винесли вирок: розстріляти за те, що є батьком провідника ОУН Степана Бандери. А вже 10-го виконали його, не залишивши часу навіть на оскарження.

Заслання з чоловіком відбувала сестра Бандери Володимира. Її чоловік помер, а вона у 1956 році повертається і живе в Долинському районі на Івано-Франківщині. Її шестеро дітей виховувалися в дитбудинку, згодом у родичів. Коли мати приїжджає в Україну, то поселяється з дочкою Мирославою. Сестра Марта в Сибіру так і померла, не дочекавшись повернення в Україну. Оксана доглядала її могилу сім років. У 1989 році Оксані допомагають повернутися на батьківщину члени Спілки української націоналістичної молоді зі Львова. А за рік посприяли перевезти останки Марти Бандери і поховати їх на цвинтарі у Старому Угринові. Коли Оксана повертається додому, то живе з Володимирою у Стрию (їм виділили квартиру). Володимира завершила свій земний шлях у 2001 році, Оксана – 2008 року, за заповітом вона похована у Старому Угринові. На старому цвинтарі є ще спільна могила бабці та дідуся Степана. Тут викарбовано й ім’я отця Андрія. Де покояться останки трьох закатованих братів – невідомо.

Хотіли знищити навіть хату, щоб ніщо не нагадувало про родину

Леся Дмитрівна каже, що музей підтримує зв’язок з нащадками Бандерів. Внуки самого Степана нині живуть за кордоном. Лише один з них, також Степан, певний час мешкав в Україні, постійно приїжджав у Старий Угринів. Нині переїхав у Торонто.

Вшанування імені провідника ОУН в його рідному селі розпочалося з 1989 року. Тут відбуваються мітинги, віче. Встановили два пам’ятники, які у 90-х роках були підірвані. Третій спорудили пізніше.

– 2000 року у Старому Угринові збудовано комплекс. Музей до цього часу діяв у хаті-плебанії (так називають резиденцію священика). До речі, оселю радянська влада всіляко хотіла знищити. Збереглася тільки одна кімната, – проводить екскурсію пані Леся. – Оскільки Бандери село покинули у 1933 році, то в будинку після них жили два священики. А згодом тут облаштували школу. Звісно, багато хатнього начиння, речей також загубилося. Наприкінці 1980-х будинок намагалися продати, бо він був більмом на оці у радянської влади. Землю, на якому стояла хата, віддали ветерану Червоної армії з умовою, що він будинок Бандерів розбере, а собі збудує новий. Але чоловік відтягував руйнувати те, що залишилося, хоча нову оселю собі зводив. А згодом, коли влада змінилася, його помешкання перенесли в інше місце. А тут відновили хату-плебанію Бандерів.

– На чиї кошти збудовано музей?

– У 90-х роках до нас приїжджає багато іноземців – членів ОУН, які знали Степана Бандеру. Вони залишають гроші. Тож на ці й державні кошти збудовано сам музей, а на відновлення хати-плебанії та каплички виділили з обласного бюджету.

У музеї зібрано чимало цікавих експонатів: документів, світлин, листів, книг, речей… Тут для відвідувачів проводять цікаві екскурсії. Саму хату-плебанію відновили до 100-річчя з дня народження Степана Бандери – у 2009 році. У ній відтворено атмосферу тих часів. Наприклад, родина любила проводити вечори, слухаючи гру на роялі когось з дітей – і в одній з кімнат встановили цей музичний інструмент. Біля кухні є кімната для покоївки. Адже коли отець Андрій овдовів, йому допомагала господарювати прислуга. Шафа, шаховий столик, ікони з каплички, лампа, фарфоровий рукомийник – усе це належало родині Бандерів і тепер зберігається у хаті-плебанії.

– А чи багато екскурсій приїжджає? – запитуємо насамкінець Лесю Флис.

– Багато. І не тільки з України, але й з-за кордону.

– Чи бували у музеї керівники держави?

– З президентів – тільки Віктор Ющенко…

Марія ДУБУК,

Івано-Франківська область

Фото автора

 

 

 

Степан Бандера

• Нравится
•