Роботи поліської вишивальниці виставляли у Москві

На подвір’ї Галини Вознюк із села Вири Сарненського району Рівненщини завжди пахне пиріжками. 75-річна жінка частенько балує дітей та внуків власною випічкою. Щоправда, до печі бабуся стає лише тоді, коли не зайнята вишиванням. Уже чи не половина села має її вишиванки. Люди розповідають, їхня Галина Іванівна – знана майстриня. Роботи вирівської рукодільниці навіть у місті Протвіно, що неподалік російської столиці, виставляли.

За голку пані Галина взялася ще у п’ятому класі. Мама вишивала гладдю, тож доньку також навчила цьому заняттю. Хрестик опанувала вже будучи студенткою педагогічного училища.

– Викладачем праці у нас був чоловік. Він часто приносив показати свої вишиті картини. Роботи мені дуже сподобалися. Помітила, що вишивка хрестиком виходить гарнішою, ніж гладдю, – пригадує рукодільниця. – Іноді розболиться голова, то одразу ж беруся за голку, і біль наче рукою знімає.

Жінка розповідає, що вишивала все – від рушників до простирадл. Багато років пропрацювала вчителем молодших класів, тож з дітками «хрестили» серветки. Зі старшокласниками, у яких вела гурток, вишили портрети Івана Франка й Тараса Шевченка. Проте найбільше Галина Вознюк любить гаптувати сорочки. Зізнається, що кожен член родини уже має по кілька вишиванок, а нині взялася розшивати сукню меншій онуці.

– Свою першу сорочку вишила на нейлоні, – розповідає пані Вознюк. – Коли показувала знайомим готовий результат, ніхто не вірив, що це моя робота. Вишивати по такій тканині дуже важко. Я ж малювала олівцем лінії, аби було видно, куди класти хрестики.

Нерідко зробити замовлення до поліської майстрині приїздять зовсім незнайомі люди. Нещодавно, розповідає Галина Іванівна, подружжя із Київської області замовило у неї сорочки. Свого часу роботи рукодільниці виставлялися аж у Московській області.

– Якось гостювала у дочки в Росії. Гуляючи містом, побачила оголошення, що планується виставка рукоділля. Розповіла про це рідним, і вони наполягли, аби я представила там і свої роботи, – розповідає Галина Вознюк. – Зібрала у доньки вдома всі вишиті штори, скатертини, картини і понесла на показ. На тій виставці я навіть отримала приз «Глядацьких симпатій».

Натомість завідувачка сільського Будинку культури Людмила Лех розповідає, що у свої 75 Галина Вознюк ще молодим фору дасть. Без її участі не обходиться жодне місцеве святкування.

– Галина Іванівна для нас справжня знахідка. Чи то виступ у районі, чи якийсь концерт у селі, чи треба десь народні ремесла представляти – завжди до неї звертаємося. Знаємо, що не відмовить, – каже пані Людмила. – Коли до 200-річчя з дня народження Шевченка майстрині зі всього району вишивали на великому полотні його «Заповіт», свою лепту від нашого села внесла саме вона, вишила цілу строфу. А що смачні пироги пече – знає уся вулиця.

– Ой, я навіть інгредієнти додаю не за рецептом, – ніяковіє розхвалена жінка. – Ще малою любила дивитися, як бабуся замішує тісто, а потім на черені випікає його. Пішла на пенсію, тож стала й своїх онуків балувати пиріжками. Тепер весь час як не з голкою сиджу, то біля печі пораюся. Іноді засяду за вишиванням на кілька днів, а рідні уже питають, коли пектиму смаколики.

Марія МАРТИНЮК,

Рівненська область

Фото автора

 

• Нравится
•