У двадцять років була онкохворою, одинокою і з дитиною на руках

Але не в характері Людмили Манзик з Володимирця здаватися!

Якби мене попросили охарактеризувати цю молоду жінку кількома словами, я б не задумуючись сказала: згусток енергії. Оптимізму та вражаючій силі волі Людмили Павлівни Манзик із селища Володимирець можна тільки позаздрити. Хоча доля ще змолоду почала підкидати їй страшні випробування. Але, як кажуть, не на ту напали! Між операціями та хіміотерапіями вона встигає здобути вищу освіту, на роботі (а працює інструктором по передплаті у Володимирецькому центрі поштового зв’язку №7) крутиться як бджілка. А вдома… Надумала – і сама хату збудувала! Чесно кажучи, її історія може слугувати прикладом для інших…

Людмила МАНЗИК із сином Сашком

Людмила МАНЗИК із сином Сашком

З «пампушки» перетворилася на скелет

– Поки вчилася у школі, всім казала, що стану лікарем, – починає розповідати Людмила Павлівна. – Мріяла про вступ у медінститут. Але це був кінець 90-х, коли у вузи поступали лише через знайомих та за гроші, тож моя мрія накрилася мідним тазом: можливостей і грошей у моїх батьків не було, я найстарша серед чотирьох братів і сестер. Поки я горювала, тітка, яка працювала на пошті, покликала мене до себе. Порадила вступати в училище, а по закінченню приходити на роботу оператором поштового зв’язку. «Ким-ким? – перепитала я. – А чим займається оператор на пошті?» Тож на практику я прийшла у Володимирецьке відділення зв’язку. Не просто відмітитися – я ходила за спеціалістами та листоношами, із задоволенням заглядала в усі закутки і всім захоплювалася. Певно, мою таку рвучкість до роботи та ентузіазм і помітив тодішній начальник виробничої дільниці Іван Мусійович Ошурко. Він запропонував мені спочатку місце листоноші, а потім, майже відразу, перевів на оператора зв’язку. Оце вже моє, я люблю спілкуватися з людьми, тож із задоволенням пропрацювала на цій посаді п’ять років. А у 2004 стала інструктором з передплати Володимирецького центру поштового зв’язку №7, де працюю і до сьогодні.

Це, як кажуть, офіційний початок автобіографії, бо насправді Людмила Павлівна вступила у свої молоді роки з проблемами та випробуваннями. Заміж вона вийшла дуже рано, ще у 18 років. Але шлюб протримався тільки два роки, і вже у 20 дівчина була знову вільною, з маленьким сином на руках. А на додачу ще й зі смертельною хворобою, яка потихеньку підточувала її зсередини. Каже, спочатку почала худнути: з доволі рум’яної і пишнотілої дівчини перетворилася на 39-кілограмовий скелет, обтягнутий шкірою. Списувала це на стрес і нерви після розлучення, але коли знайомі стали відкрито жахатися, пішла в лікарню. Діагноз прозвучав як грім серед ясного неба – рак щитовидної залози.

Лікарі забули у горлі… марлевий тампон

Людмила МАНЗИК у колі сім’ї

Людмила МАНЗИК у колі сім’ї

Можна тільки дивуватися її силі волі, але вона не опустила руки. Вирішила – буде боротися. І боротиметься сама, не посвячуючи у подробиці своїх проблем батьків та рідних. Мовляв, такий вже у неї характер. Бачити переживання, ловити на собі співчутливі погляди – тільки цього їй не вистачало! Тож на операції та хіміотерапії завжди їздила сама.

– Пам’ятаю, як здивувалися медсестри, коли я, уже посвіжіла і з відрослим після першої операції волоссям, зайшла у нашу лікарню віддати документи, – згадує Людмила. – В однієї з них навіть вихопилося: «Ти жива?» Потім вона заплакала, стала обіймати мене і вибачатися, казала, що коли мене відправляли у Київ на операцію, шанси вижити у мене були такі мінімальні, що думали – з кінцями їду. Але я і правда недовго тим щастям насолоджувалася, бо хвороба знову почала прогресувати. За три роки мені зробили другу операцію у Києві. Приїхала додому, а мені все гірше і гірше. Було страшно: я стала задихатися і ніби гнити зсередини, мене душив кашель, я могла спати тільки сидячи… Поїхала у Київ до того професора, який мене оперував. Кажу: «Я що, вмираю?» А він так спокійно: «А що ви, дамочко, хотіли зі своїм діагнозом?» «Ну, бути такого не може, я повинна жити!» – вперто подумала і поїхала на консультації до інших спеціалістів – у Львів, Одесу. Але скрізь мене чекали розчарування: знані професори лише відкривали мою картку і одразу повертали назад – «ні, на жаль, у вас такий діагноз, змиріться…» І так я поневірялася, аж поки одного дня не прокинулася з другою головою на шиї – такого розміру була гуля! У Рівному мені виписали якихось таблеток і відправили додому. Мною просто перекидалися. З Володимирецької районної лікарні знову відправили у Рівне в реанімацію, місцевий хірург зрозумів, що у мене щось гниє у горлі. Півдня я сиділа у коридорі! З гнійною інфекцією та ще й з раком – таку пацієнтку обходили стороною. Так тривало, аж поки у ситуацію не втрутилася моя начальниця з Рівненського центру зв’язку Людмила Іванівна Устюгова – через 15 хвилин мене вже оперували! Виявилося, що під час останньої операції у Києві медики забули у мене в горлі марлевий тампон! Він, звісно ж, почав гнити, а разом з ним і трахея, потім те все потрапило у бронхи – ще трохи, і я б точно померла.

Коли мене почистили та «підлатали», я ніби на білий світ народилася. Боже, як добре, коли нічого не болить і спати можна лежачи! І я таки ще раз поїхала у Київ, мені хотілося почути пояснення щодо забутого тампона, який мене заледве у могилу не відправив. Це ж треба – подолати рак і вмерти від звичайної халатності?! «Ну знаєте, – відповів тоді на мої претензії київський світило. – По-перше, у вас була дуже складна операція і, по суті, я вас врятував. А по-друге, якби я дотошно стояв над кожним пацієнтом, я б не встигав оперувати по шість людей в день!» І що тут скажеш? Розвернулася та й поїхала додому, ще раз дякуючи в думках володимирецькому хірургові – Олександру Іллічеві Гудзю, який єдиний серед усіх київських, львівських, одеських світил розібрався, у чому проблема!

Відтоді минуло вісім років. Людмила Павлівна (це все між операціями, хіміотерапіями і роботою) встигла вступити й успішно закінчити Одеську академію зв’язку, піти на підвищення та збудувати хату. Притому сама! Наша героїня спочатку почала будуватися на словах. Кому не розкаже про таку свою мрію – сміються з неї. Молода, одинока, без чоловіка, а на хату замахнулася? І дарма, бо Людмила Павлівна поставила собі мету і взялася ламати стереотипи.

– О, я тепер можу підробляти будівельником, від фундаменту до стелі, від шпаклювання до мурування комина – все знаю! І за рік я таки в’їхала із сином у свою власну хату! – з гордістю усміхається співрозмовниця. – Тут відразу і другий чоловік, Олександр, знайшовся! Жартую, звісно, але так наше знайомство у часі співпало. Тепер у мене вдома заледве не футбольна команда: троє синів маю! Назар уже скоро школу закінчуватиме, Сашкові чотири роки, а найменшому, Орестові, півтора. Ой, я з ними обома до останнього на роботу ходила. Бо ж надумували народжуватися, коли у мене передплата горить. Пам’ятаю, з Сашком ледве встигла до пологового доїхати. В обід я ще звіт дописувала, а після вже мчала на своєму скутері народжувати, бо не було коли й машину чекати…

Мирослава КОСЬМІНА,

Рівненська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>