Як бандерівські Антонівці комуністи зі світу зживали

Міста та села, як і люди, проживають власні долі. Антонівцям на Шумщині дісталася нелегка, драматична біографія. Поселення, яке стрімко розвивалося впродовж п’яти століть як власність князя Миколи Четвертинського, згодом – князів Збаразьких і Вишнецьких, у 1952 році було виключене з адміністративного поділу указом Президії ВР УРСР. Комуністичний режим ліквідував село, яке у 1943-1944 роках було одним з центрів повстанського руху на Волині. І відправив майже двісті родин на Запоріжжя, решта оселилися у сусідніх районах. На карту Тернопільщини Антонівці повернулися у 1990 році. Зараз тут мешкає зо два десятки людей. 
Німецький «Тигр»  на дні потічка 
60-річний місцевий житель Віктор Омельчук хоч і не історик за фахом, та про минуле рідного краю може розказувати годинами, ще й мальовничими стежками, де ростуть тисячолітні дуби, проведе, про багатющий потенціал лісових надр повідає.
– До 1939 року в Антонівцях діяв колгосп імені Комінтерну, – екскурс в історію Віктор Миколайович починає біля відновленого у 1992 році музею просто неба «Табір УПА «Волинь-Південь». – Коли почалася війна, у селі вбили кількох радянських генералів. Енкаведисти спеціально так влаштували, щоб знищити Антонівці, біля яких сформувався великий загін повстанців. Хоча указ про ліквідацію села з’явився у 1952 році, людей вивезли у села Розділ та Привітне Запорізької області ще у 1946-му. Хто не хотів їхати, відкуповувався сотнею совєтських рублів. Мої батьки заплатили і виїхали у Млинівський район Рівненщини, у село Владиславівку…
Батько Микола Омельчук брав активну участь у повстанському русі, особисто знав Степана Бандеру, Романа Шухевича. Потім перейшов до мельниківців, через що реабілітацію від незалежної України отримав ледь не перед смертю, 92-річним.
Крім реконструйованої за спогадами очевидців дерев’яної будівлі штабу, на території музею є будиночок-імітація літнього класу підстаршинської школи, схрон, що вже розвалюється (перегнивають дерев’яні балки), капличка, цвинтар 12 воїнів УПА. А влітку 1943 року, коли лісовий табір перетворився на центр Антоновецької повстанської республіки, у ньому діяли також лікарня, пекарня, миловарня, слюсарня, швейна майстерня і навіть невеличкий м’ясокомбінат. Виходила газета «Повстанець».
– Он там, на глибині двох метрів, лежить німецький «Тигр», – показує рукою у бік неглибокого потічка Віктор Омельчук. – Бандерівці його підбили, і він втопився. Сюди приїжджало багато цікавих. Мабуть, хотіли б підняти. Такий танк на чорному ринку, кажуть, 200 тисяч євро коштує…
Німці, які намагалися «виколупати» зі свого тилу з’єднання лісовиків, могли його терзати хіба що з повітря – наземна військова техніка була у лісових нетрях безпорадною. Задіювали окупанти диво тогочасної авіації, штурмові літаки «Фоке-Вульф 189», однак захопити село так і не зуміли. Коли фронт пішов на захід, повстанці зійшлися у двобої із силами НКВС. 21-25 квітня 1944 року біля урочища Гурби на півдні Здолбунівського району відбувся вирішальний бій. Воїнів УПА атакували бригади внутрішніх військ, козачий полк, танки, авіація. У побоїщі загинули близько двох тисяч повстанців. Села Гурби та Антонівці енкаведисти спалили, а жителів вивезли.
– З тих пір з топографією Антонівців коїться щось незрозуміле, – знизує плечима співрозмовник. — На 200-річних топографічних картах, які маю, село позначене чітко – там, де воно з’явилося у 1540 році. На радянських, а тепер і українських картах йде якась накладка. Сусіднє село Стіжок, наприклад, показане у чотирьох місцях, у тому числі і на місці Антонівців. Тому ні я, ні мої односельці не можемо приватизувати хати своїх батьків. Таке враження, що нас хочуть звідси витурити, щоб простих людей тут не залишилося зовсім…
Капличка воїнів повстанської армії

Капличка воїнів повстанської армії

У нетрях – «спиртозавод» Евеліни Ганської

– Тут, на непримітній галявині, криється зо два десятки дзотів, – продовжує розповідь Віктор Миколайович. – Слідів їх на землі не видно, але супутник їх бачить. Дзоти – «долговременные огневые точки» – це наш місцевий Дубенський форт (фортифікаційна споруда поблизу села Тараканів Дубенського району Рівненської області – авт.). Як і той форт в Дубні, дзоти будували кайзерівські війська. Учасники військової гри «Гурби-Антонівці», яка відбувається у нашому лісі, запевняли, що в землі є склади з «новими, але старими речами». Зброя, мабуть. Я б не здивувався, якби почув, що є тут і шахти з радянськими ракетами… А ось нафта у тутешній землі точно водиться. Її у 60-х роках XX століття виявили львівські геологи. Мій батько працював у тій експедиції на підсобних роботах. Я на власні очі бачив: коли свердлили, то з-під землі вилітала луска, більша за нашу гривню. Тут колись було море… Виходила й червона рідина, конденсат. Був колись        66-й бензин, він мав рожевий, аж червонуватий колір. То вони брали ту рідину, заправляли нею машини і їздили…
Розвідку нафтового родовища згорнули з розвалом Союзу, свердловини законсервували. Біля них і досі стоять бетонні стовпи з табличками, де написано: «Охраняется законом СССР. Нефть».
– На випадок чого у нас є всі необхідні умови для життя еліти: бункери під землею, чиста джерельна вода, – жартує Віктор Омельчук. – Рік-два стоїть у пляшці, а ніби вчора набрана…
За царизму біля антоновецького хутора Рудня стояла шахта, у якій видобували олов’яну руду. Був також триповерховий млин, ресторан у ньому. Світло на Антонівці подавала величезна гідротурбіна. Показав мій екскурсовод і місце, де колись господарювала… Евеліна Ганська, польська поміщиця, дружина письменника Оноре де Бальзака. Про те, що тут залишки одного з її маєтків, Віктор Миколайович чув від істориків. Ганська деякий час утримувала маєток, а потім продала. Тепер тут майже суцільні зарості. Лише ряди здичавілих височенних яблунь і груш, багато з яких уже попадали на землю, вказують на те, що первісний ліс свого часу намагалися облагородити. У глибині панського саду проглядається улоговина – колишній ставок, а поряд – 50-метрова стіна. Це, як повідомив Віктор Омельчук, «їхній спиртозавод», панська гуральня. Більшу частину викладеної з каменю споруди люди розібрали, а одна стіна встояла.
– Її б теж розібрали, але не змогли, кладка тут капітальна, – каже пан Віктор. – У льохи гуральні було два заїзди, вони тепер завалені землею. Що у погребах, не знає ніхто. Археологи шукають тут в основному старовинні монети. Знаходили срібні чаші, старовинні книги у металевих окладах, княжу зброю, енколпіони, яким до тисячі років. Всі ці речі я бачив, але не торкався до них. Вони можуть бути заговорені. Багато тут також татарських курганів, але археологи їх не риють – остерігаються проклять…
Світлана КЛОС,
Тернопільська область
  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>