Давид з Єревана закохався у волинську Мінодору

Жителька села Павлівка Іваничівського району Мінодора Давтян пережила багато. Після перенесеної у дитинстві хвороби отримала інвалідність. Але це не стало на заваді сімейному щастю.

Мінодора – таке незвичне ім’я для доньки вибрав батько на честь однієї святої. Але всі лагідно називали її Дора. Не маючи й року, дитинка перенесла поліомієліт. Важка інфекційна хвороба залишила відбиток на все життя: одна ніжка стала коротшою за іншу. Батьки не впали духом, а шукали допомоги у медиків.

– В 11 років пережила першу операцію. Загалом до повноліття мені їх зробили аж 14, – пригадує Мінодора Олександрівна. – Довго лікувалася в Одесі, і там мені подовжили одну ногу на 12 сантиметрів. Це дозволило забути про милиці, а ходити з паличкою.

Дора росла у сім’ї, де виховувалося п’ятеро дітей. Жінка й досі з вдячністю говорить про батьків, які не виділяли її серед інших, бо кволенька, а однаково на всіх розподіляли обов’язки. Вона мила підлогу, обривала фрукти. А старший брат ще й спортом підмовив займатися – стрибала через перекладину. Мало хто міг повірити, що ця дівчина кульгаючи бігала і «брала» висоту 1,2 метра! Може, в душі вона й плакала, але нікому не розповідала про свій біль.

Випадкова зустріч з чорнявим вірменом Давидом назавжди змінила долю дівчини. Вони познайомилися, коли будівельна бригада робила ремонт в оселі сестри. Три місяці спілкувалися, разом ходили на танці. «Спочатку все виглядало як дружба», – сміється Дора, згадуючи минуле. Вже коли прийшла пора від’їжджати до Вірменії, прощаючись, Давид сказав: «Я хотів би мати таку дружину, як ти». Та дівчина перевела все на жарт, хоча серце співало: «Я йому подобаюся». Відтоді почали летіти листи з Єревана у Павлівку. А одного вечора двері оселі відчинилися – на порозі стояв Давид з валізою. «Більше я звідси нікуди не поїду», – заявив. Проте за Радянського Союзу не так просто було розписатися з жителем іншої республіки. Довелося закоханим чекати два роки, поки вирішилися усі паперові справи (потрібно було мати рік прописки в Україні).

– Я підрахувала, що ми чотири роки листувалися. Всяке бувало: листи губилися в дорозі, думки різні закрадалися. Але, як кажуть, від долі не втечеш, – переконана жінка.

Вони побралися, коли їм було 22 роки. Деякий час жили в Україні, а потім переїхали у Єреван. Отримали там чотирикімнатну квартиру.

– У нас народилося троє донечок. Пологи приймали луцькі медики. Чоловік спеціально мене сюди привозив. У вірменів є такий неписаний закон – сорок днів після родів жінка має бути біля своєї мами. Але війна у Нагорному Карабасі внесла свої корективи у наше життя, – зітхає Дора Олександрівна.

Сім’я саме гостювала у Павлівці, коли подзвонили з Єревана і, описуючи ситуацію, сказали, що всіх чоловіків до 40 років забирають воювати. Порадили Давиду залишатися в Україні. Тому й вирішили господарювати у селі. Забрали сюди й маму чоловіка. Окрім щоденних клопотів, жінка має захоплення для душі – пише вірші. Три доньки закінчили школу із золотими медалями, мають гарні сім’ї, дітей. Дідусь Давид та бабуся Дора розбудовують батьківську оселю, щоб всім у ній вистачало місця. Дора Олександрівна дякує Богу за те, як склалася її доля. Головне, що в родині Давтян панує злагода і добробут, здорові дітки та внуки – оце і є найбільше щастя.

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

Фото автора

ч

• Нравится
•