Уже три роки живуть у парі пані Зеня та пан Юліан

А побралися вони, коли їй було 70, а йому – 51

Та якби тільки побралися, то хоч ця пара і незвична, проте, певно, ніхто про неї і не знав би. Але вони ще й весілля таке справили, що на ньому півсела відгуляло! Отож, журналісти у перші дні після шлюбу не виходили з їхнього подвір’я. Нам було цікаво, а як же склалося їхнє життя, бо, як кажуть, час для «притирання» вже давно минув. І ось ми у господарці Зіновії Баб’як та Юліана Кашлюка у селі Велика Плавуча Козівського району Тернопільської області.

З четвертим повінчалася

Нас гостинно зустрічає Юліан Іванович (господиня на скутері поїхала по справах у село: треба відремонтувати насос у студні) і запрошує до хати.

– Я не місцевий, родом з Шумлян Бережанського району, – розповідає він про те, як доля звела із пані Зенею. – Інвалід другої групи, батька не знав – я пізня дитина у матері, бо вона з 1916 року. Світла не мали, при свічці вчився. Мама бідила дуже зі мною. Дитинство тяжке... Коли мама померла, підтримували сусіди. Одна сусідка в магазині працювала, то лишала ключі від хати. Я навіть хліб приймав, якщо вона десь їхала. Обшем, як міг, так раду собі давав.

А мав знайомих, які звели мене із Зінаїдою Данилівною. Вони не сподівалися, що зі мною таке станеться. Зраділи, що не буду самотнім. Зінаїда Данилівна мене сподобала, але сумнівалася, чи захочу її, бо вона з 1940 року, а я – з 1959. Ми зустрілися, почали говорити, розказав про себе. Потому вернувся зі знайомими назад. А в неділю вони приїхали сюди на став шашлики робити. Передзвонив їй – і переїхав до Зінаїди Данилівни жити. У липні ми познайомилися, а в серпні розписалися.

Почувши цю розповідь, поцікавилася:

– А Ви не шукали у Зінаїді Данилівні собі маму, з якою звикли жити?

– Вона мені як мама, сестра і дружина. Головне, що відчув себе не одиноким. І вона так само прийняла мене, щоб не почуватися одинокою. Нам разом добре. Хоч вона має дочку, але та приїжджає рідко. Вона не хотіла, щоб мама зі мною сходилася.

Коли в кімнату зайшла пані Зінаїда, привітавшись, одразу чітко сказала чоловікові, що і як треба робити, аби полагодити насос. Стало зрозуміло, що ця 73-річна жінка може заткнути за пояс і молодицю – стільки у ній енергії, дотепності та оптимізму! Поцікавившись, хто я і звідки, охоче розповіла й про себе. Адже, як виявилося, Юліан у неї вже четвертий чоловік:

– З першим чоловіком (він уже давно помер) майже не жила, але розійшлися в добрий спосіб. З ним мала дочку, яка тепер мешкає у Тернополі. Дев’ять років був гуцул, поки не знав магазинів і не мав колєг-пияків. А потім віддав сусідові мішок пшениці, коли я поїхала на визов рятувати бичка (Зінаїда Данилівна ветеринар, її й досі кличуть на поміч –авт.). «Колю, мішок пшениці де?» «Я не брав, та бігме не брав». Побігла до сусіда: «Вуйцю, казав Коля, щоби ви віддали ті мішки, бо мені треба на державу бараболю здавати». Я ту з улибочкою, а в душі нервотропочка. «А я ще не завіз додому, вона в тім садку». Принесла додому і кажу до сусіда: «Вуйку Гриньку, вже злодії повернули пшеницю». Мені вдома злодіїв не треба – вигнала.

На зальоти нікого не приймала

– Другий був рік. Купила нову січкарню, навіть разу на ній не різала. Розкомплектував і продав запчастини. Працюю тяжко, щоб щось заробити, а тут кіт з дому, а миші в танець? Такого не хочу. Всьо.

Після него аж 15 років був мужчина з Бережан. Я терпляча, зразу три роки ножки мила. Потому трошка сі розморозив. Він був спрацьований, то не дуже вже требувала тої праці. Але прийду до хати – і хтось є. Він від мене не мав біди. Коли став обіжати, – випровадила. Мені не треба, щоб мене обіжав – я обіжена по судьбі. Батьки померли, вчилася сама. Той краде, той грає мармоліка…

Два роки Зінаїда Данилівна прожила сама, і тут до неї зайшли віруючі-протестанти. Розговорилися, і жінка жартома кинула: «Ви мені лучче якогось вдівця посовєтовали б або розведеного доброго чоловіка». Не заради якихось дурниць, а щоб хтось був вдома, – продовжує жінка. – Приїжджають. Ми пару слів з Юльою перекинулися таке-сяке, та й забрали його, як котє, назад додому. Ну, думаю, най його холєра нападе, лишили б на три дні на якийсь експеримент. А тоді мені подзвонив, що приїхав на шашлики. Отак воно сі стало. Не слухала нікого – своїм розумом жию. Хто був проти, хто за. Рішила собі сама. На зальоти нікого не приймала, хочеш мене – маєш мене. Не хочеш – шпіца.

– Ви могли просто зійтися, але здивували усіх якраз своїм весіллям.

– Подали заяву і розписалися в клубі. Людей на розписці було море, – веде далі господиня. – Після того думаю: «Я ж так лєнти складала, шоби шлюб брати». У неділю кажу: «Юля, вставай – їдем в Тернопіль». Він не знав, чого. Поїхали, купили один високий торт, другий трошка нижчий, третій ще нижчий. Пішла до Лесі (соціальний працівник) порадитися. Вона написала, що купити з продуктів. Запросила я 52 людей: свою вулицю, хористів. Духова музика грала до другої години ночі. Один музикант корову аж над ранок забрав з поля, думав, що вже пропала. Дуже файно всьо обійшлося. Людей у церкві і коло церкви теж було море, коли брали шлюб.

– Ваші односельчани про вас гарно відгукуються. А як вам разом живеться, не шкодуєте, що побралися?

– Шо вам скажу? Не курить, не п’є, не виносить з хати, всьо разом робимо. Він має свій характер, але я мируся з всякими. Треба мати підхід: ага, він злосний – уступаю. І за три минуті все добре. Він теж, як неправий, то каже: «Пробач мені, більш так не буду». Я б мо’ грала мармоліка, та ней так буде, як є – вже рокі не ті, а самому зле. Маємо козочки, курочки, гусочки, качечки, то є біля чого робити. Раньше вийду на город сама, а тепер інакша картина. Повинно бути так: раз зійтися – і до самої смерті. У мене чогось так не вийшло…

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,

Тернопільська область

 

• Нравится
•