Мала двох мачух – і сама стала мачухою

«Ой, у мене така історія, така історія…» – закриваючи обличчя руками, схлипує сільська жінка. А доля у Євгенії Шинкарук з Райміста Рожищенського району і справді вражає своїми несподіваними поворотами. У тринадцять років померла мама, тож не з людських балачок, а зі свого гіркого сирітського життя знає, що таке мати мачуху, та ще й не одну. І коли їй минуло за п’ятдесят, сама стала мачухою!

І хоч Євгенія Петрівна запевняє, що за мачухами біди не мали, все ж її сльози видають: жилося не з медом, як би при рідній мамі. А ненька померла, покинувши п’ятьох дітей, коли найстаршій Жені було лише тринадцять. Не минуло й року, як батько привів до хати жінку Полю з їхнього ж села. Мачуха прийшла зі своєю молодшою дочкою-школяркою (старша вже була на той час заміжня).

– Полю ми любили – добра була, не обіжала, шкодувала нас, – розповідає Євгенія Петрівна. – Вона була вдовиця, з нею батько не розписувався. Жили так, на віру, років три. Як чуємо, що тато знайшов іншу жінку. Поля нас покинула і пішла назад додому. Я й з неї не дивую: нащо їй стілько чужих дітей глядіти? З другою мачухою, яка була не з місцевих, батько оженився. По-всякому було… – плаче жінка.

Вже скоро усі п’ятеро дітей розлетілися хто куди. Молодша сестра поїхала на навчання до Львова, брата забрали в армію, братів-близнюків віддали в інтернат. А Євгенія жила у тітки в Ковелі, де мусила заробляти якусь копійку. Тепер переступити поріг рідної хати, де минуло їхнє дитинство, не можуть. Бо той дім батько з мачухою продали і купили в селі інший, де вони прожили років двадцять. «Тата параліч схопив, тож доглядали його до смерті і його жінка, і ми, діти», – згадує Євгенія Петрівна.

Давно минули ті часи, коли вона та рідні брати і сестра осиротіли, коли набідувалися, сьорбнувши не одну ложку горя. Та не нарікає на тяжке життя, а часто йде на інший куток села – провідує другу мачуху, якій минув уже 96-й рік. Принесе якогось гостинця, погомонять. Жодним кривим словом не згадує її, бо…

– …тепер і я вже мачуха! – веселішає жінка. – Зійшлася зі своїм кумом. І він теж має п’ятьох дітей, як колись мій батько, коли привів у хату чужу тітку!

Одинадцять років тому помер чоловік Євгенії Петрівни, і вона залишилася сама у хаті, бо дітей не має. У той самий час овдовів і кум Олексій, який жив через дорогу. Колись в Андросюків вона хрестила дочку, а її Володимир – їхнього сина. Тож коли після смерті чоловіка і куми минув рік, немолоді уже люди вирішили зійтися. На той час жінці було 54, а Олексію Андросюку – 60.

– Це мене попросила бути мачухою його дочка, а моя хрещениця, – згадує Євгенія Петрівна. – У нього всі діти були вже одружені, а вона збиралася заміж. Ото перед весіллям і каже: «Сходьтеся з батьком».

Відтоді спливло вже десять літ – усі ці роки хазяйнують з чоловіком у її хаті (щоправда, зійшлися без штампу в паспорті). Приїздять до них на свята діти Олексія Григоровича, які живуть у Ковелі. Радо чекають влітку внуків, які тут гостюють цілі канікули.

– Не знаю, чи я добра мачуха, але стараюся, – каже Євгенія Петрівна. – Хочеться дітям вгодити, бо я ж для них чужа баба…

Олена ПАВЛЮК,

Волинська область

Фото Руслани ТАТАРИН

 

• Нравится
•