Помінялися… покійницями
Маруся зі Степаном побралися після війни. Спочатку жили у його батьків – вони мали чималий на той час дім, до якого прибудували одну кімнату з окремим входом. Там по черзі оселялися їхні десятеро дітей, коли виходили заміж чи одружувалися. Згодом молодята спромоглися купити стареньку хатину, а лише через п’ятнадцять років, коли старша донька вже поїхала на науку до Львова, звели просторий будинок. Ще дві доньки виїхали одна за одною аж під Москву, де вийшли заміж.
Тож Маруся зі Степаном самі доживали віку, час від часу виглядаючи онуків, які провідували їх щоліта. Та одного дня у сімдесят літ раптово помер її Степан. Готуючись справити поминки, поїхала у Рівне на базар. І там її, згорьовану вдовицю, перестріла стара циганка.
– Дай, жінко, тобі погадаю, – сиплим голосом промовила.
Маруся безвольно подала порепану руку, і циганка, лиш блимнувши на неї, затарахкотіла:
– Коли вмреш, діти твої клопіт будуть мати. Возитимуть твоє тіло сюди-туди… Ох, людочки, ще такого не бачила!.. – зітхнувши і, звісно, взявши рубля за своє страшне пророцтво, швиденько почвалала геть.
А Маруся ще довго стояла як вкопана край базарних рядів і не могла зрушити з місця. Все дивилася на свою порепану від тяжкої роботи долоню і гадала: як могла тут щось побачити циганка?
Її ворожіння згадувала чи не щодня. Тому, аби діти не мали клопоту, коли вона вмре, приготувала клунок «на смерть». І рідній молодшій сестрі щоразу наказувала:
– Дивися, Нінко, поклала туди і темну блюзку, і чорну сподницю з пінжаком. Поглянь, тут в кульочку є колготи, комбінація. Дивися, не забудь мені! Ще тебе попрошу, щоб на похороні була за хазяйку, бо шо та молодьож знає…
– Яка хазяйка? Та в тебе внуки і діти багаті – зроблять поминки в барі! – кожен раз, зачувши одну і ту ж мову, сердилася Ніна.
Так було літ зо п’ять, аж поки Маруся не захворіла. Завезли її в лікарню, де вона промучилася місяць і померла. Дочки приїхати не змогли – одна теж була при смерті, а дві інші слабували. Ховали бабу внуки, які якраз влітку навідалися до неї.
З моргу забирали її вони, туди відвезли і одяг, що лежав у клунку «на смерть». А на ніч привезли бабусю в село додому.
Тітка Ніна, як і обіцяла, пришкандибала надвечір. У хаті посеред залу стояла труна, у якій лежала старша сестра, поряд сиділи її онуки, раз по раз схлипуючи, бо дуже любили бабу.
– Чого свічку не запалили? – невдоволено буркнула Ніна. І, нагнувшись до померлої, поправила на ній сорочку, а тоді хустину. І раптом… аж відсахнулась: – Та тож не Маруська!
Всі, хто сидів коло домовини, позаклякали від жаху.
– Не баба?! – скрикнув старший онук. – Як?!
– Та подивіться, тож ця молодша! Городська, певно, – коси, гляньте, рижим покрашені! Людоньки! – причитала Ніна. – Не її пінжак, і блюзка не та!
– А палець? – зойкнула онучка.
Подивилися на праву руку – і справді, всі пальці були цілі, коли в їхньої баби ще замолоду мізинець був відрубаний – січкарня відтяла.
– Ви ж чужу тьотку привезли! – лементувала Ніна. – Як не впізнали?!
Що було рейваху у хаті! «Баба слабувала… Змінилася на обличчі…» – виправдовувалися молоді. Тож вирішили не чекати ранку, а серед ночі їхати у місто в морг. Там, слава Богу, Маруська спокійно собі спочивала у своїй одежі, яку сама завбачливо приготувала відразу після слів циганки, щоб діти не мали клопоту. Але інше пророцтво гадалки «Возитимуть твоє тіло сюди-туди…» все-таки збулося.
Юлія ШЕВЧУК,
Рівненська область
| Comments: |
