Перший командувач Військово-морських сил України знімає фільми

А його шлях до моря проліг через Волинь

На зорі незалежності, коли Україна щойно народилася і невпевнено спиналася на ноги, одним з її державотворців був і мій співрозмовник Борис Кожин, віце-адмірал у відставці, перший командувач Військово-морських сил. Він, росіянин, став справжнім українцем, патріотом. Можливо, українського духу набрався на Волині, мешкаючи свого часу у її «столиці» – стародавньому Луцьку? Про цю та інші сторінки його багатої на події та несподівані «зигзаги» долі йтиметься мова.

Борис КОЖИН

Борис КОЖИН

– Ви народились і жили далеко від моря, а обрали собі морську спеціальність. Чим це було зумовлено?

– Справді, я народився в Росії, у місті Пскові, там закінчив середню школу. Але, коли ходив до восьмого класу, батьки переїхали в Луцьк. Мене ж залишили під наглядом бабусі, щоб довчився у Пскові. Там і захопився веслуванням. Разом з другом у вихідні з ранньої весни і до пізньої осені плавали річкою Вєлікая до Псковського озера. Це понад 20 кілометрів від міста. Спочатку користувалися лише веслами, та потім змайстрували вітрила, і я відчув усю принадність плавання.

Отримавши атестат про середню освіту, я переїхав до батьків у Луцьк. Хотів вступити до Львівського політехнічного інституту на радіотехнічний факультет, але не пройшов за конкурсом. Пішов працювати на місцевий авіаремонтний завод слюсарем-інструментальником. А коли мені виповнилося 18 років, надійшов виклик з військкомату, де запропонували вступати до військового училища. Дали на вибір список, і я обрав Ленінградське вище військово-морське училище ім. Фрунзе. Вступив, вивчився на протичовнового мінера – й пішов служити на Чорноморський флот.

– Судячи з Вашої кар’єри, зі службою не було проблем?

– Починав з помічника командира протичовнового корабля. Потім служив на сторожовому, уже командиром. Далі – військова академія, до якої вступив у 32 роки. Після випуску призначили командиром бригади охорони водного району. Три роки нею командував, отримав звання капітана першого рангу – призначили начальником штабу Кримської військово-морської бази.

– Борисе Борисовичу, Ви росіянин, народились в Росії, але стали якщо не українським націоналістом, то патріотом на всі, як-то кажуть, сто!

– Росіянином був лише мій батько, а коріння матері – у Тернопільській області (село Підгайці). Це вже потім її батьки переїхали до Пскова. Моя ж бабуся по материній лінії – чистокровна циганка. До речі, батька у 1947 році було засуджено. Родом він з Вологди, до війни закінчив Ленінградський ветеринарний інститут. Воював з фашистами в Україні, потрапив у полон. Рік пробув у таборі в Рівному, потім втік. Примандрував у Псков, звідки знову пішов на фронт. Засудили ж його за те, що лікував у таборі не тільки військовополонених, а й обслуговуючий персонал. Дали 25 років, але відсидів лише дев’ять – після смерті Сталіна реабілітували…

А щодо патріотизму, то скажу таке: вся моя офіцерська служба минула в Україні. Я бачив, як розгорталися події навколо питання самостійності, читав про козацтво, гетьманів, УНР, так що добре розумів прагнення українців мати власну державу. До речі, коли 1 грудня 1991 проходив Всеукраїнський референдум, то 93% особового складу Кримської військово-морської бази підтримали прийняття Акта про незалежність України. Мені це багато про що сказало!

– Коли Вам запропонували очолити український військово-морський флот, були сумніви щодо правильності вчинку?

– Десь на початку січня 1992 у нас на базі проходили офіцерські збори. Тоді на голосування було поставлено питання: «Хто за український флот, а хто за російський?» Командир бази та ще декілька офіцерів підняли руку за російський, але більшість присутніх проголосувала за український. Та цього було мало. Саме у той період командувач Чорноморського флоту адмірал Касатонов поїхав до Києва з’ясувати ситуацію, але президент Кравчук його не прийняв. Почався пошук іншого командувача. Та охочих на цю посаду не знайшлося ні серед адміралів, які проходили службу на інших флотах колишнього СРСР, ні в Україні. Тоді й згадали про мене. Мабуть, взяли до уваги, що я з Волині. Зволікати було нерозумно, адже ситуація на Чорноморському флоті загострювалася. Кожну добу в частинах і підрозділах Кримської військово-морської бази, якою я тоді командував, хтось складав присягу на вірність народу України. Цих офіцерів та мічманів адмірал Касатонов одразу ж звільняв зі служби, при цьому тиснучи на мене та моїх заступників: «Чому ви дозволяєте це робити?» Був такий безлад, що сьогодні навіть згадувати важко. Тож, аби його припинити, я й погодився стати командувачем ВМСУ.

– А якою на це була реакція Вашого колишнього начальства?

– Увечері 7 квітня 1992 року мене призначили, а вночі командування Чорноморського флоту оголосило тривогу: «Кожин зрадник!» До Новоозерного, де був штаб бази, ввели бронетранспортери, з Чорноморська прийшли бойові кораблі, гармати ППО стали водити жерлами по небу. Усе, як під час облоги. Коли я приїхав до Новоозерного забрати особисті речі, то мене кілька годин не впускали до мого колишнього кабінету. І це був лише початок того цькування, яке розгорнули проти мене й організаційної групи ВМСУ. Так що непросто було працювати.

– З посади командувача Ви пішли самі?

– Ні. У серпні 1993 року, коли відпочивав у Моршині, мені зателефонували з управління кадрів Міноборони: мовляв, міністр розглядає питання про те, ким вас замінити. Несподіванкою це не стало, бо у Севастополі вже кілька місяців працював як представник Міністерства оборони віце-адмірал Безкоровайний. Я розумів, що його й планують призначити новим командувачем. Я повернувся у Севастополь і продовжив командувати ВМС. Наближалися вибори до Верховної Ради. Представники Чорновола запропонували мені балотуватися в народні депутати по мажоритарному виборчому округу в Івано-Франківській області. Я погодився, перемігши багатьох кандидатів. Але трохи раніше, у жовтні, вийшов наказ про моє звільнення з посади й призначення радником начальника Академії ЗС України.

– Як живеться морякові на суходолі? Не нудьгуєте?

– О, нудьгувати ніколи. Починаю робочий день обов’язковими спортивними вправами, а далі все розписано по хвилинах: зустрічі, телефонні дзвінки, робота з документами, листами. Я голова Конгресу громадянського суспільства. Крім того, в останні роки у мене з’явилося дуже цікаве захоплення – відеофільми. Зйомка, монтаж, режисура – все роблю сам. Алла, дружина, правда, допомагає готувати тексти. У неї це краще виходить. Уже зробив 150 фільмів. Хочу запропонувати одному з телеканалів показати серіал «Спогади українського адмірала у відеофільмах».

Розмовляв Микола ШМИГІН,

м. Київ

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>