Контр-адмірал кинув якір у рідному селі

Микола Шинкарук зробив висновок: удома й серце не болить

У селі Кияж Рожищенського району на одній з вулиць біля старої оселі, на якій розвівається синьо-жовте полотнище, виросла нова простора оселя. Її звів виходець з цього населеного пункту, який все своє активне життя прожив у Мурманську, побував майже у всіх країнах світу, побачив, якими можуть бути щедрими і водночас примхливими моря-океани, – Микола Шинкарук. Контр-адмірал разом з дружиною вирішив повернутися у рідне село, бо тут він почувається найкраще.

Після першого рейсу смерть була не страшна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Микола Левкович по життю оптиміст. Він із задоволенням показує свої володіння. А на запитання, чому на подвір’ї вивісив український прапор, відповідає: «Ми ж українці!» Його приклад наслідував і сусід.

– Я народився не на цьому подвір’ї. Просто придбав ділянку років двадцять тому. Так, про всяк випадок, щоб було місце неподалік від батьківської хати, де нині мешкає сестра. І бачите, як вийшло. Збудував тут оселю, і будемо жити, – щиро зізнається контр-адмірал у відставці. – Я людина цивільна, якщо чесно, тож ще й справи у Мурманську остаточно не здав. Очолюю одну англійську фірму, яка займається риболовлею.

– А як потрапили в Мурманськ?

– Після закінчення школи почав себе шукати. Хотів спочатку піти вчитися у вище авіаційне училище у Павлодарі, але я не пройшов випробування «вертушкою». Далі почав підкорювати інститут міжнародних відносин у Москві. Навіть співбесіду пройшов. Але подальше життя визначив випадок. На Красній площі зустрів Миколу Горбенка, який повертався з відпустки до Мурманська. Він розповів про море, про флот, сказав, що добре заробляє. Тож покликав і мене із собою. Мовляв, не пошкодуєш. Це був 1959 рік. Директор морехідного училища загітував мене піти вчитися на судноплавний факультет. Мовляв, його випускники зазвичай стають капітанами. А хто з хлопчаків не мріє стати капітаном? І я не пошкодував жодного разу про вибраний шлях. Кар’єра пішла стрімко – матрос, штурман, старший помічник капітана, згодом капітан. Працювати хотілося, тож все йшло добре. Хоча й шишок було багато. У 24-річному віці вже був капітаном великого морозильного риболовного тралера з 92 членами екіпажу. Не сумнівався, що можу керувати таким великим колективом.

– Свій перший вихід у море пам’ятаєте?

– Дуже важкий. Пішли в море на два тижні, а встати з ліжка не міг, так погано було. Та старший помічник сказав: «Адмірала Ушакова все життя закачувало, але це не завадило йому стати знаменитістю… Звикнете…» Ці слова запали в душу, тож ми через силу працювали. Здавалося, що навіть смерть не страшна, таке погане самопочуття було. Але потихеньку все владналося. Де й поділися гнітючі думки. Наступний рейс був уже кращим, а далі все нормалізувалося. Я адаптувався до умов. Найбільше ходив у море по вісім місяців. Це був Тихий океан, Антарктида. Там дуже важко психологічно – низька хмарність, штормова погода і таке враження, що у мішку знаходишся. Зате багато риби водиться у цих широтах: льодяна, кликач, нототенія… Коли льодовики тануть, прісна вода змішується із солоною, йде ріст планктону, і риба накопичується біля нього.

– До речі, самі любите їсти рибу?

– Зараз дуже. Хоча колись більше споживав м’ясного. Я переконався: якщо в меню більшість рибних продуктів – то це запорука здоров’я. Часто бував у Японії. На столі жителів цієї країни 90 відсотків рибних страв. В основному вони їдять її сирою, обробляючи різноманітними соусами. Дуже смачно.

– За один рейс скільки риби виловлювали?

– Коли раніше за рік один корабель виловлював 100 тисяч тонн, то згодом за один рейс, що тривав шість місяців, привозили стільки ж. Зараз виробничі потужності суден становлять від 150 тонн і більше за добу. Крім того, корабель виконує роль підприємства на воді: тут одразу роблять рибні консерви та борошно, субпродукти, йде заморожування.

Простий волинський хлопець Микола Шинкарук у Мурманську стрімко піднімався по кар’єрній драбині. Адже бажав учитися, набувати знань. Тож майже одночасно закінчив Вище морехідне училище та Ленінградський фінансово-економічний інститут. Став флагманським капітаном, керуючи групою кораблів. А згодом і начальником промислового району. Тобто у його підпорядкуванні були судна, які працювали, скажімо, в Тихому чи Атлантичному океанах.

– Такий собі господар океану? – жартома запитуємо Миколу Левковича.

– Та який там… Хоча по 300 кораблів у підпорядкуванні було, – скромно зауважує.

Суд над радянським капітаном – найдовший в історії

– Траплялися непередбачувані ситуації?

– Дуже багато. Все життя складається із ситуацій. Наприклад, у 1976 році навіть у в’язниці побував. Адже тоді у кожної держави була 12-мильна риболовна зона. Однак деякі збільшили її до 200, всупереч міжнародним угодам (велася боротьба за рибні запаси). Англія її самовільно ввела, і наше судно нібито порушило цю зону. Нас оточили військові кораблі, і під їхнім супроводом доправили у порт на північ Ірландії. Суд тривав три місяці. Він був найдовшим у світовій практиці. На переговори навіть приїжджав міністр іноземних справ СРСР Громико. Моє фото було на перших шпальтах закордонних видань. Суд ми тоді виграли. Оштрафували мене тільки на сто тисяч фунтів стерлінгів за те, що англійський офіцер, коли переходив з борту на борт, посковзнувся і зламав ногу. А ще – за витрату патронів, коли по нас стріляли. Але я найбільше переживав, що ж буде вдома? Тоді схуд на 10 кілограмів. Партія нагородила «строгачем» і на рік відсторонили від роботи. За цей час мене запросили працювати у флот від Карельської Республіки. Вже хотів туди переходити на постійне місце роботи, бо умови і заробітки були кращі, однак не відпустили. Отак я і зостався у Мурманську.

Був й інший цікавий випадок. З Мурманська в Італію переганяли 14 кораблів. Біля Ірландії потрапили у шторм. Хвиля йшла така, що зрізала на палубі залізо. Відчуваю, що можна занапастити флот. Вирішили заховатися за береги Ірландії. З великими труднощами дісталися туди, кинули якір і зібралися поспати. Вранці чую гул машин, півні кукурікають. Вийшли на палубу – стоїмо на мілині. На березі люди зібралися. Однак за кілька годин прибула вода, і ми помалу відпливли.

Як у світі роблять гроші

– Колись вважали, що СРСР посідає друге місце з вилову риби у світі.

– Це була така статистика. Хоча офіційно багато риби ловили ще й китайці, корейці. А в Союзі воно якось все бездумно розходилося. Якось ми привезли у Мурманськ 2000 тонн першокласних оселедців. Оскільки збуту не було, то з цією рибою корабель відправили назад у море: її змусили перемолоти на борошно. Наприклад, зараз Росія віддає Китаю за безцінь сировину, а у них купує вже перероблену продукцію. Для прикладу, мойву з ікрою Японія бере сирою по 200-300 доларів за тонну. За своєю технологією підкопчує її, нанизує кожну рибинку на паличку і у вакуумній упаковці (по п’ять штук) продає у всьому світі аж по… 10 доларів. Ось так роблять гроші. В Україну товар в основному через Польщу, Литву йде з Норвегії. Притому на українських ринках багато неякісної контрабандної риби. Часом вона гірчить, і її доводиться викидати. Має бути жорсткіший санітарний контроль.

– На Вашу думку, чому процвітає корупція?

– Україна відстає у розвитку від інших держав на років двадцять. Коли я жив у Західній Німеччині, то там ще у 1976 році була схожа ситуація. Однак вони швидко стали на ноги і зараз живуть заможно. У Росії трохи раніше почався розвал, в Україні ще тільки відбуваються процеси, пов’язані з нечесним веденням виробництва. Корупція відійде, але не так швидко. Без перевороту у свідомості нічого не буде.

– А як Ви стали генеральним директором англійської риболовної фірми?

– У 1997 році настали сумні часи, коли і рибна галузь почала накульгувати. Тож флот стали віддавати в оренду закордонним компаніям. У багатьох випадках, щоб уникнути податків. Тож я очолив англійську фірму, яка мала філіали по всьому світу. Зараз у Мурманську дуже багато різноманітних флотів.

– Ваша дружина – українка?

– Так, з мого рідного села. Знав Валентину ще зі школи. А якось у 1964 році приїхав у відпустку, і ми одружилися. Маємо четверо дітей. Три доньки з сім’ями живуть і працюють в Україні. Син мешкає у Санкт-Петербурзі, де навчається і займається наукою. За всіх ми радіємо.

– Батьки, мабуть, гордилися і Вами?

– Вони добре ставилися до мого вибору, приїжджали в Мурманськ у гості. Батько був стриманою людиною, але його похвала для мене – найвища нагорода.

– До речі, чи багато українців у Мурманську?

– Так. Навіть є українська діаспора. Чимало українців обіймали керівні посади.

Чи буде вулиця Любові та храм?

– Ви поки що мотаєтеся між Росією та Україною. А чи не мучитиме ностальгія, коли осядете тут, у рідному селі?

– Дещо сумую за морем. Звичайно, я міг би жити у багатьох країнах світу, в Мурманську півміста знайомих. Але свідомо сюди переїхав. По-перше, мені тут легше дихається, серце «не шалит»… Прокидаєшся інколи зранку, – співати хочеться. По-друге, Волинь дуже гарна, географічно розташована у вигідному місці. Тут гарні ліси й озера, природні джерела, вона історично багата, а скільки талановитих людей живе. Просто немає комунікацій, край не розрекламований. А вже наші дороги – то ціла проблема. Бував у Шотландії, Норвегії. Там асфальтована дорога прокладена до кожного хутора, є хата на острові – до неї міст збудований… Держава дбає про кожного громадянина, щоб усім жилося краще. А в Україні – ні. Наші дорожні служби взагалі треба розігнати і заново сформувати. Гроші ж в асфальт закатують… А щодо спілкування, то мені його не бракує. Я спілкуюся по скайпу з друзями з багатьох країн світу. Крім того, почав писати мемуари. Зізнаюсь, що може вийти не одна книга, адже багато цікавих фактів з життя накопичилося. Друзі надихають мене на творчість. Навіть вірші для себе пишу…

– А стару хату у Кияжі знесете?

– О, так. Збудую на її місці альтанку. Біля оселі буде дуже багато квітів. Я противних глухих огорож. Люблю, коли видно вулицю, людей, які по ній ходять. Під огорожею я вже навіть почав садити деревця. Обов’язково там встановлю лавочки. То буде вулиця Любові: люди сидітимуть там вечорами і спілкуватимуться. А якщо ще й гарну пісню українську заспівають – взагалі прекрасно буде, – усміхається Микола Левкович. – Вважаю, людей треба привчати до прекрасного. Не тільки ж працювати. Я помітив, що нині багато хто їздить за кордон (здебільшого на заробітки), бачить світ і прагне кращого життя. Наше село причепурилося, люди розбудовують свої помешкання. Та й підтримують ідею проведення в селі різноманітних заходів. Вперше організували у Кияжі день села. Це такий гарний празник був, що аж серце раділо. Ніхто нікуди не поспішав, усі спілкувалися. Плануємо збудувати ярмарок у селі. Адже наш люд працьовитий, має золоті руки. Просто треба організовуватися. Можливо, є потреба і у кузні, і в столярному цеху. Треба відучувати людей в селі і від горілки. Таки багато п’ють. Поговорив з двома хлопцями, які в чарку заглядали – дивись, вони вже й роботу знайшли…

А ще Микола Левкович допомагає місцевій школі з ремонтом. Входить у «двадцятку», яка є ініціатором будівництва в селі православного храму. Планів у контр-адмірала багато. Він надіється, що їх підтримають односельці, до яких вирішив повернутися назавжди.

Марія ДУБУК,

Волинська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

 

• Нравится
•