Вчительку визнали матір’ю-героїнею лише в 90 літ

Радіє жінка, що це колишні учні їй допомогли

Галина Климовець із села Мельниці Ковельського району все життя пропрацювала вчителем у школі. У хаті на стінах під склом чорно-білі і кольорові групові знімки її учнів. Не одне покоління вивчила, зважаючи, що приїхала вона сюди працювати з Полтавщини аж у 1940 році. Зараз, звісно, на пенсії. Поважний вік – 91 рік – дає про себе знати: очі погано бачать, ноги теж не слухаються. Але світла пам’ять ще не зраджує.

Якби мені не сказали, що Галина Яківна в минулому вчитель, я про її професію здогадалася б відразу ж, з перших хвилин розмови. Спокійний тон, ліричний переказ, чиста українська мова – розказує, ніби роман пише! А їй, і правда, є що згадати.

Родом із Полтавщини, тож про голодомор не з оповідей чула. Люди у її селі вмирали цілими сім’ями. Сильніші виходили копати канави вздовж дороги і туди стягували трупи. От і все поховання. Каже, що лип у них росло багато, то діти ще заздалегідь усі пагони на них об’їли. Голод навіть змусив скотомогильник край села вирити. Сморід стояв такий, що підійти близько не можна було. А люди вперто лізли і там же вмирали. Збиралася по «кісточку» і наша героїня, але в останній момент відмовилася – страшно стало лізти у ту чорну смердючу яму. Їхня сім’я тоді чудом вижила: вісім дітей, батьки, баба з дідом. Виявилося, що у родині багато довгожителів. Мовляв, її дід прожив до 116 років, бабця – до 98. Трудилися до останнього і на схилі літ тільки й сперечалися, коли краще померти: бабця казала, що на Проводи, а дідусь – на Маковія, бо новий мак вродить і на поминальний стіл пирогів з маком напечуть. Напевно, прожив би багацько і її батько, якби не пробув у полоні під час Першої cвітової війни вісім років. Повернувся із підірваним здоров’ям, мучився і помер, трохи до 80 не доживши.

Освіта у цій сім’ї була на першому місці. Церковно-приходські школи закінчували батьки, а вони, діти, – вже інститути. Галина Яківна обрала педагогічний: учитель історії та географії. І в 1940 році за направленням потрапила на Волинь.

– Тут, у Мельницях, була тоді велика восьмирічна школа, – розповідає Галина Яківна. – Працювати доводилося у дві зміни, українці навчалися окремо від євреїв. Єврейські діти ходили в костюмчиках, ошатні такі, а от наші – бідні-бідні. Та ще й карали їх страшно за будь-який непослух: у кутку стояли у воді різочки, якими били по дупі чи руках, і забороняли кричати та плакати. Слава Богу, що ті різочки вже в минулому. У селі я познайомилася із місцевим хлопцем Костянтином, ми почали зустрічатися. І от яка доля: одружилися ми 16 червня 1941 року, а війна почалася 22 червня. Не встигли і пожити разом, як Костю забрали на фронт, а я (потім дізналася, що вагітна) поїхала на Полтавщину, до своїх рідних. Думала, буде краще, а там – біда чорна. Хата наша горіла вже тричі. Щоправда, місцеву школу німці не закрили, вона продовжувала функціонувати, і мені, зважаючи на бідове становище родини, дозволили там вчителювати. Дозволялося вчити дітей тільки писати, читати та співати про курочку Рябу. Так я у тій школі у перерві між уроками і народила свого сина. Потім мене з дитям відправили в інше село вчителювати. Я приїхала в нікуди: не мала ні на чому спати, ні чим дитину вкрити. Добрі люди принесли соломки – ліжко зробила. Життя тоді було важке. Підемо з жінками, назбираємо гільз від снарядів – і їсти в них варимо. А вони зривалися: скільки смертей було, скільки контужених. На ринку за стакан солі треба було дати сім стаканів крупи. А де їх узяти? Так і жили, якщо один одного не пошкодує, можна було вмерти. Навіть День Перемоги ми відсвяткувати незабутньо: техпрацівниця нарвала кропиви, додали трохи солі – і от з таким борщем сіли відзначати щасливий день.

Її чоловік Костянтин усю війну відвоював, як кажуть, від дзвінка до дзвінка. Що цікаво, йому довелося визволяти своє ж село. Бо писав дружині про це в листах: «4 лютого ми звільнили Луцьк, а 16 – Мельниці… Тож можеш повертатися на Волинь, тут легше жити, є картопля». Пройшов з боями всю Польщу, навіть табір смерті Освенцим довелося визволяти. Звільняв Кенінсберг, йому вручили орден Слави ІІ ступеня. Дійшов до Берліна. Був кілька разів пораненим, але, найголовніше, повернувся додому живим. Виростили з дружиною чотири синочки і лапочку-дочку. Діти розлетілися по світу (хвалилася мати, що про них навіть московські газети пишуть), чоловік помер ще у 1997 році – живе з того часу Галина Яківна сама, виглядає з віконця рідних. Добре, що не забувають про неї й колишні учні. Саме вони, вважає, і добилися того, щоб її нарешті визнали матір’ю-героїнею і вручили минулого року, на 90-річчя, орден та допомогу.

Мирослава КОСЬМІНА,

Волинська область

Фото автора

 

 

• Нравится
•