86-літня хранителька шумського лісу

Живе в глушині у хатині без світла і садить город

 

За кілька кілометрів від села Соснівка Шумського району на Тернопільщині у лісі живе 86-річна Марія Рибачук. Ветха хатина без світла, газу, де замість підлоги – долівка, задуманими вікнами дивиться у світ: колись тут було село. Але бабуся почувається на самоті найліпше, ні на кого не нарікає, не плаче, радіє спілкуванню з природою, вдячна онукам і дітям, яким хоч і клопітно ходити пішки до рідної людини, але вони терпляче долають шлях і влітку в дощ, і взимку у заметіль. Бо відвідують бабцю щодня.

Доглядала дружину російського городового

Доїхати до помешкання баби Марії машиною неможливо. Вночі йшов дощ, а на ранок глиняну дорогу так розвезло, що й пішки хоч рачки лізь – ноги у гумових чоботях з’їжджають з пагорбів, на які ми разом з бабиними онуками Валею і Миколою видряпуємося. Їм не звикати – вони тут часті гості. А от ми, волиняни, до таких шляхів не звикли… Листяний ліс стоїть густою стіною:

– То наша баба садила, – каже Микола. І знаходить на дорозі стару польську монету. На наше здивування відповідає:

– Жили колись тут і українці, і поляки. Та не оминула їх трагічна доля в роки війни, коли була ота україно-польська різня. Тоді багато люду загинуло, кажуть, ситуацію спровокували партизани. Відтоді й село Котлярівка почало зникати. Господарі повиїжджали з обжитих місць у навколишні села. Залишилася тільки наша бабуся. Не хоче вона жити ні з дітьми, ні з онуками. Каже, що в лісі їй найкраще. Тож і мусимо по черзі щодня ходити до неї відвідувати: їсти принести, води з криниці витягнути.

А вони у цьому краї глибокі. На подвір’ї Марії Рибачук колодязь має глибину аж 70 метрів! Багато криниць колишніх господарів тепер у вже зниклому селі замулилися. Кілька літ тому навіть трапився трагічний випадок, коли у закинутий колодязь влетіла пара коней. Їх господиня врятувалася, бо її викинуло з воза, а от тварин поглинула велика вода. То тут, то там на місці колишніх осель у цьому селі залишилися посаджені господарями дерева. Як пам’ятники, що тут жили люди…

…Росте і на подвір’ї Марії Рибачук улюблене дерево – каштан. Бабуся вже й не пам’ятає, коли його посадила. Та як щось болить, жінка неодмінно притулиться до дерева, і воно забирає її недугу, біль.

– Взагалі-то наша родина не звідси. Я народилася у Заліссі, тому славнозвісному селі, звідки вийшло багато священнослужителів. Однак мій тато купив тут землю, і ми переселилися сюди, – розповідає про своє життя жінка. – Побудувалися. Сім’я була велика, ротів багато. Тож я пішла у найми до однієї заможної родини. Вони були бездітні, приїхали сюди з Росії. Він до революції був городовим в одному великому місті, хоч сам народився в Україні, вона – корінна кацапка. Приїхали сюди зі своїм дорогим посудом, однак весь розпродали, бо треба було якось виживати. Отак я і залишилася у них за дочку. Я догляділа бабу Палажку до самої смерті, а померла вона у 100 літ. Отак і ця хатина перейшла мені у спадок.

 

Лампочка у 10 Вт – «файно світить»

…Саме сюди прийшов за зятя чоловік Марії Карпівни Петро. Привіз із собою дерев’яне ліжко, яке змайстрував своїми руками. На ньому під грубкою досі спить баба Марія.

– Прожили ми з ним мало, десь чотири роки. Його забрали в армію, де він застудився. Прийшов додому, хворів – і помер. Сваталися інші чоловіки. Однак йти знову заміж не захотіла. Нащо воно мені? Двоє діток є, і я не уявляла, що їх може виховувати інший чоловік. Тож зосталася з ними сама, точніше, ще з бабою-кацапкою. Коли ж і її не стало, а син та донька створили свої сім’ї – і геть одна не сумую, – продовжує розповідь хранителька шумських лісів. – Якось забрали мене діти в село жити. Недовго там була, бо до роботи не пускали. Тож я повернулася сюди. А тут мені так добре! Тримаю дві кози – Хівроню і Циганку. Маю курочку і півника (щоб мені співав). Деколи так заведеться, що цілу ніч спати не дає. Ночує птиця в сінях, то я часом кричу з кімнати до нього: «Та вже вгомонися, півнику, бо заснути не можу…» Є чотири котики (раніше було аж десять). Для них варила на плиті цілий казанок їжі. Є собака. Такий вірний… Як сяду на кухні їсти, він у вікно заглядає і собі щось випрошує…

У бабиній хаті ніколи не було світла. Раніше пряла при гасовій лампі. Взимку від лісництва нав’язувала тисячі березових віників, аж руки жінки вкривалися мозолями.

– Тепер я гляджуся, – усміхається пенсіонерка-оптимістка. – Щось заболить, я чайку собі зварю: з липи, звіробою, материнки, гілочок малини. Маю астму, то внуки ліків принесуть. Захочу – почитаю. Бачу ще й без окулярів. А ото внучата привезли генератора, і я можу засвітити лампочку в 10 Вт. О, файно світить… А здебільшого без світла сиджу, бо так звикла.

Є в хаті й радіо. Жінка часто слухає новини, знає всіх політиків України, серед яких найбільше подобається Юлія Тимошенко (бо жінка). Влітку ще й клопочеться на городі. Микола та Валя розповідають, що посадили для бабусі тільки кілька рядків картоплі, бо минулого року, поки прийшли копати, вона помалу вручну всю з поля сама зібрала. Допомагають рідні люди і дров нарубати, і сіна для кіз накосити. Правда, інколи й бабця бере до рук косу чи серпа, каже, що кози люблять кропивку. Тож вибирає для них найкращу траву і зілля.

Старенька шукає синів брата, який після війни опинився в Австралії

– А не боїтеся сама жити в лісі?

– Я вже своє відбоялася, красти у мене нема чого, в кімнаті тільки старі меблі, грошей тут не тримаю. Хоча були часи, коли по лісах шастали всякі. Не раз і мені до скроні пістоля приставляли. А тепер вже нічого не боюся. Правда, часто навідуються в хату люди, які збирають гриби та ягоди. Лісники також по воду заходять. А інколи на подвір’ї й техніку лишають. А якось завітав один чоловік, сказав, що лісничого хоче побачити. Надворі вже сутеніло, тож я запропонувала переночувати. Нагодувала подорожуючого, нагріла води, щоб ноги помив, постелила на найкращому дивані. Наступного дня він пішов… А потім виявилося, що цей чоловік з в’язниці втік…

…Бідкається бабуся, що не може приїхати до неї у гості сестра та брат, які живуть далеко від рідного порога (інших вже немає на цьому світі). А Матвія вона після війни й не бачила. Брата забрали на примусові роботи до Німеччини. Після Перемоги він одружився на грекині й оселився в Австралії. У подружжя народилося троє синів. Брат бабі Марії писав листи, надсилав фото. Але коли помер, зв’язок з його сім’єю обірвався. А їй так би хотілося побачити його синів… Родина Рибачуків хоче написати на програму «Жди меня», щоб таки зустрітися з людьми, рідними по крові.

Радіє старенька, що має таких добрих дітей та онуків. Вони нечасто, а таки збираються всі гуртом на просторому бабиному подвір’ї, щоб привітати її зі святами, днем народження. От тільки бідкається Марія Карпівна, що вже несила дійти в Соснівку до церкви на богослужіння.

Марія ДУБУК,

Тернопільська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

 

• Нравится
•