Чому українську мову називають діалектом?
Чия мова дурніша? Це питання щодо вартості національних мов за своєю суттю безглузде: не буває дурних чи розумних мов, як і поганих чи добрих народів, є дурні і розумні люди, як і зміст мовленого їхніми вустами.
Не хотілося на цю тему писати, але ж змушують ті, хто живе в Україні і зневажає державну мову, тобто рідну мою, українську, принижують її ярликами «недолуга», «діалект», «мужицька» та іншими лайливими епітетами. Якщо не давати відсічі подібним проявам знавіснілого шовінізму московських зайд, то чого ми, українці, варті разом зі своєю мовою?!
Аби знали мої земляки, що найбільші україноненависники звили собі гніздо не у Білокам’яній, а в українському Криму – у редакціях деяких місцевих газет. Вони періодично із зоологічною ненавистю паплюжать усе вкраїнське та найбільше – нашу мову. З якою метою? Зрозуміло: нема мови – нема і нації, а нема нації, то навіщо здалася та самостійна держава?
Одного з таких україножерів довелося якось бачити у Києві за часів президентства Кучми на нараді керівників ЗМІ. Цей «товариш редактор» намагався навішати колегам локшини на вуха про «українізацію» Криму (цікаво, а яку політику повинна проводити держава Україна: може, «росіїзацію» чи «американізацію»?), про «сирітське становище» російськомовної преси. Та, бідака, очевидно, передав куті меду, бо навіть кучмівський чиновник, увесь просякнутий Москвою, котрий вів ту дефіляду, мусив присадити свого «брата по крові».
Якщо не по-їхньому – значить, «нєбило і бить нє можєт етай вашєй мови!» Сам чув цю сумнозвісну фразу у Місхорі від пенсіонерки-бібліотекарки санаторію, коли брав єдину на всіх полицях українську книжку.
Цікавий випадок описав в оповіданні письменник Антоненко-Давидович, до речі, блискучий знавець української мови. У гімназії одного з українських міст ще за царату вчителька російської словесності, коли на уроці заговорили про українську мову, вирішила поглузувати над нею: «Развє ета самостоятєльний язик? Проста взялі рускій і пєрєкрутілі слогі». І навіть «приклад» навела, мовляв, дивіться самі: «Вот по-рускі «ладонь», а по-украінскі «долоня». Проте, на її біду, серед гімназистів-старшокласників знайшовся метикуватий хлопчина. А чому ж, питає він, давньоруською «долоня» – «длань»? Учителька почервоніла, бо що мала сказати? Так хто ж поперекручував слова?
Московити полюбляють називати свій народ «старшим братом», а мову свою «великою та могутньою», переконуючи, що вона прямий спадкоємець давньоруської, а українська та білоруська – це лише її південний і західний «говори», що утворилися, ясна річ, з російської. Переконували нас «старші брати», правда, в основному з позиції сили, ніяких суттєвих доказів не наводячи. А навіщо, коли малороси й так зобов’язані вірити?
А якщо без старшинства та сили? Якщо навести докази? Виходить прецікава річ. Почнемо з давньоруської мови. Росіяни вважають її «давньоросійською». Хвацько? Чом ні, якщо зважити, що слово «Росія» вперше з’явилося на початку ХVІІІ століття. Термін же «давньоруська мова» слід розуміти як мова давньої Русі (держави Русь – попередниці держави Україна), яка існувала у середні віки. Але вже й тоді вживалася назва «Україна», про що свідчать літописи. Цікаво виходить по-московськи: з давньоруської (тобто з давньоукраїнської) утворилася російська, з російської – вже знову... українська.
Не було у мене мети образити російську, але російськомовні нахаби нехай знають, що є що. Ну, а про вік української, її праматері давньоукраїнської, давно вже сказали вчені-лінгвісти, які відшукали близько трьох сотень українських слів (з майже однаковим звучанням і лексикою) у санскриті – давньоіндійській мові, вік якої визначають кількома тисячами років до нашої ери.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
