Людина-легенда Борис Возницький

Врятував від знищення безліч святинь, відродив замки, беріг українську спадщину

2012 рік позначився скорботною звісткою про смерть Бориса Возницького. Герой України, академік, лауреат шевченківської премії, незмінний (протягом 50 років) директор Львівської національної галереї мистецтв загинув 23 травня в аварії внаслідок серцевого нападу, він сам керував авто. Борис Григорович народився 16 квітня 1926 року в селі Ульбарів, тепер Дубенського району на Рівненщині. До останніх днів, маючи 86 років, віддавався музейній справі. Про вклад в культурну спадщину свідчить хоча б той факт, що реліквії та раритети, які він врятував від знищення, оцінюються майже так, як і весь золотовалютний запас України.

У моєму журналістському доробку залишилися спогади Бориса Возницького, записані під час зустрічі з ним у Львівській галереї мистецтв. Хай вони стануть ще однією даниною пам’яті про людину, ім’я якої вписане золотими літерами у літопис України.

З-під сокири вихопив світові сенсації – скульптури Пінзеля

– Шістдесяті-сімдесяті роки, – казав Возницький, – це період найвищого прояву цинізму радянського тоталітарного режиму. Нищили церкви, закривали монастирі, за непослух карали тюремним ув’язненням. При цьому варварському атеїстичному наступі потерпали, звичайно, культурні цінності. Тоді, набравшись сміливості, я перед обкомом партії поставив питання: дозволити найцінніше з приреченого на знищення доставляти у Львів для музейних колекцій. Як не дивно, партійці навіть були задоволені такою ініціативою, мотивуючи: «Чим більше Возницький вивезе церковних речей, тим менше народові буде до чого молитися». Тоді на балансі Музею українського мистецтва, де я працював заступником директора з наукової роботи, був вантажний автомобіль. І ось ми почали ним курсувати по селах. Інколи приїдеш у село, зайдеш до церкви, а там – просто унікальні речі. Бери, скільки хочеш. І ми брали, розуміючи, що завтра усе це може перетворитися на купу сміття чи згарище. Вантажили і доставляли у музейний підвал. За тиждень робили по два-три рейси. Було так, що не встигали описувати. Лише реєстрували предмети – і знов у путь. Серед врятованого траплялися справжні світові сенсації. Такі, приміром, як скульптури «українського Мікеланджело» – Георгія Пінзеля. Якось мені зателефонували і спантеличеним голосом повідомили: «Їдьте пошвидше в Городенку, – пригадував директор художньої галереї, – там лежить гора порізаних скульптур, і що не день, то ця гора більшає». На своїй «емзетці» (був колись такий мотоцикл) я буквально полетів до Городенки, а там від побаченого мало не зомлів. Два хлопці (з’ясувалося, що це студенти) поклали на «козла» триметрову скульптуру і пиляють її. Зубці вже на сантиметрів двадцять увійшли в деревину, коли я буквально вирвав пилку з рук молодиків. «Що ви робите?!» – починаю ганьбити їх. А у відповідь чую: «Яка різниця, що різати. Нам дрова потрібні, щоб грітися. От і все». Уявляєте, якою може бути людська байдужість. І людська бездушність, адже таким чином пішло на дрова 13 фігур. П’ять вдалося врятувати. Пізніше, дослідивши скульптури, науковці руками сплеснули: «Так це ж роботи Георгія Пінзеля!» Отого самого, котрий зробив справжній переворот у поглядах на мистецтво, унікальні роботи котрого й понині прикрашають Собор святого Юра у Львові. Загалом уся Європа визнала, що жоден зі скульпторів після славетного Мікеланджело не володів такою духовною експресією, як Пінзель.

Пізніше врятовані реліквії помістили на видному місці в Олеському замку, і якось туди завітав високопосадовець з ЮНЕСКО. Він ніби мимоволі запитав мене: «Директоре, в яку суму оцінюєте ці скульптури?» Кажу: «Приблизно у 200 тисяч доларів». Почувши, він злегка усміхнувся, а потім несподівано прорік: «Я вас дуже поважаю і ціную, але, вибачте, директоре, ви справжньої ціни цим реліквіям не знаєте. Я проводив два аукціони у Лондоні з продажу скульптур, і, можливо, трохи більше знаюся на їхній вартості. Так ось, коли надумаєте виставляти ці фігури на аукціон, стартову ціну призначте у 10 мільйонів доларів. Даю гарантію: остаточна ціна складе 20 мільйонів. Це як мінімум». Не встиг він доказати до кінця, як мені пригадалося отих 13 порубаних на дрова скульптур. Боже, які ми цінні реліквії втратили за одним помахом сокири!

Монастир воскрес, а книги Івана Федорова канули у безвість

– Подібний жаль у душі я відчував хіба що у ситуації, пов’язаній з Дерманським монастирем на Рівненщині. Будучи студентом Ленінградської академії мистецтв і пишучи курсову роботу про волинські храми, у пошуках матеріалу якось завітав до святої обителі. Намісниця скиту зустріла мене прихильно. А ще більше зраділа, дізнавшись про мою художню пристрасть. Річ у тім, що тоді планували запросити в монастир художника, щоб «підлатав» одну вицвілу від часу ікону. Я залюбки відгукнувся на прохання допомогти у реставрації. Зробив усе, як належить. А за те отримав унікальну можливість попрацювати у монастирській бібліотеці. О, які там книги я бачив та гортав! Навіть ті, до друку яких був причетний Іван Федоров. Цілі літописи розповідали про князювання знаменитого роду Острозьких. Мої очі буквально розбігалися перед стосами пожовтілих і гарно оформлених писань.

Коли ж я приїхав у Дермань наступного разу (десь років через п’ять), щоб дослідити декілька літописів з історії волинського краю, моє серце просто вжахнулося. Ні монастиря, ні унікальної бібліотеки уже не існувало. В обительських стінах гуляв лише вітер. З’ясувалося: радянська влада ліквідувала чернечий скит, черниць насильно вивезли зі святого місця, а куди поділи книги й інші історичні документи, ніхто не знав. Так і понині не знайшли їхнього сліду, хоч монастир із часом відновили.

Щербицький: «Поїдьте в Олеськ і подивіться, як треба спадщину шанувати!»

– Я добре розумів: врятувати реліквії – одна справа, зовсім інша (не менш важлива) – не дати їм скніти у підвальних приміщеннях, – зізнавався Борис Возницький, – а до активних дій у цьому напрямку мене спонукало декілька поїздок за кордон. Загалом мене як директора Львівської художньої галереї та одного з провідних радянських мистецтвознавців часто запрошували на міжнародні конференції та виставки. Одного разу поїхав навіть до Парижа представляти картину Жоржа де Латура «У лихваря» (вона знаходилася у фондах галереї і вважалася рідкісною). Правда, перед поїздкою довелося пройти чотири співбесіди у московських спецорганах, які навіть не повчали, а погрожували: не дай Бог залишитися за кордоном.

Зрештою, про це ніколи й не думав. Найбільше хотілося споглянути, як у зарубіжжі бережуть мистецтво. Побачене дійсно вразило – просторі оздоблені замки, переповнені людом галереї, усіляка фінансова підтримка. «Ми ж не гірші за художнім потенціалом від французів, поляків чи італійців, – сказав після поїздки одному з радянських високопоставлених діячів. – Давайте щось робити! Давайте відновлювати замки, наповнювати їх картинами, скульптурами, книгами!» Втім, як не прикро, моментально наштовхнувся на пихатий спротив. Нам, мовляв, потрібно будувати нове, а не реставрувати пережитки минулого.

І все ж у «верхах» знайшлися однодумці. Зокрема, «за мене» заступився міністр культури Єльченко. Саме при його підтримці взявся за, здавалося б, непосильну справу – відновлення Олеського замку. П’ять довгих років знадобилося, щоб філію Львівської картинної галереї, чим, власне, став занедбаний замок в Олеську, перетворити у привабливий архітектурний ансамбль.

Цікаво, що при відкритті замку мені довелося по-справжньому хитрувати. Річ у тім, що існувала ідеологічна установка: в експозиціях повинно бути 40 відсотків старовини і 60 відсотків сучасності. А де ж ту сучасність взяти? Отож, аби «прикритися», вирішили спорудити пам’ятник будьонівцям – оспівану-переспівану тачанку. Здається, цим самим шлях до галереї розчистили. Проте посадовці поводилися досить стримано. Усі чекали, що скаже з цього приводу перший секретар ЦК Компартії України Щербицький. Навіть були побоювання, що він одним розчерком пера заборонить показ старовини. Тим паче, церковної. Але приїхав в Олеськ Щербицький, походив по замку, пороздивлявся – дуже йому скульптури сподобалися. Потім у Києві викликає до себе заступника з ідеології. Запитує: «Ти в Олеську був?» Той зізнається, що ні. «Тоді, – каже Щербицький, – їдь, подивися, як треба спадщину шанувати».

Від минувшини – у вічність

– При своїх поважних літах я не відчуваю життєвого тягаря. Робота, ідеї, плани, задуми не дають відчувати, – усміхався Борис Возницький. – Приміром, маємо реставрувати чимало картин, бо попри величезну площу музейного комплексу, в експозиціях виставлено лише до п’яти відсотків експонатів. Решта чекає свого часу, чекає відновлення, як-от картина Альтемонте «Битва під Парканами», найбільше полотно Європи у XVII-XVIII століттях (9х10 метрів). Щоб реставрувати цей шедевр, що пролежав у забутті три десятки літ, потрібно щонайменше два роки копіткої роботи.

Далі хочеться віднайти могилу хоч одного українського гетьмана. Найперше – Івана Виговського.

Ще один мій біль – реставрація замків. Щодо їхньої наявності, то наді мною інколи піджартовують. Мовляв, я – найбагатша людина в Україні, бо «маю» аж чотири фортеці. Мова про Олеську, Золочівську, Підгорецьку, Жовквівську філії картинної галереї. Але ж скільки ще треба труда, щоб довести їх до пуття!

***

Власне, на шляху до одного із замків якраз і спинився життєвий лет найславетнішого українського музейника. Втім залишився живим його дух, який, без сумніву, витає над Україною і нагадує, що епоха Возницького не закінчилася, і вимірюється вона не роками, а вічністю.

Сергій НОВАК

 

• Нравится
•