Жінка-костоправ у третьому поколінні
До Ярини Шилік везуть і старих, і малих
До 73-річної Ярини Шилік із села Раків Ліс Камінь-Каширського району ще й зараз їдуть люди по допомогу. Жінка від мами перейняла вміння вправляти вивихнуті кістки. А та – ще від свого батька. Ярина Василівна і рада б знання передати внукові, але той не має бажання дивитися на чужий біль.
Вивихнуті плечі – найбільша проблема
У Раковому Лісі добре пам’ятають Параску Назарівну Ткач (нині покійну), яка, як кажуть місцеві жителі, була знаним в області костоправом. Її донька Ярина змалку спостерігала за маминою роботою, навіть їй допомагала, коли був час. Бо працювала у Камені-Каширському на будові.
– Робота важка, бо трудилася підсобником: розчин подай, цеглу принеси, – пригадує Ярина Василівна. – Тож мама мене попросила, щоб я перейшла на роботу в колгосп. У нас було мало города, а колгоспникам завжди виділяли більше землі, ніж робітникам. Таким чином я і стала працювати у колективному господарстві. Правда, зараз мені та земля не потрібна, як і багатьом моїм односельчанам. Що з неї наживеш? Хіба мозолі… А в минулому ми ого-го які врожаї льону отримували. Вручну його рвали, стелили, збирали… А от коли мама померла, люд зі своїми проблемами до мене потягнувся. І я не могла їм відмовити…
Найважче, каже жінка, вправляти вивихнуті плечі. Без сторонньої допомоги обійтися не може, тому завше кличе когось на поміч. – Спочатку хтось натягує руку пацієнта. Потім я свій кулак кладу під пахву і дуже сильно натискаю. Плече хрускає, ніби бомба зірвалася, і кісточки стають на місце, – намагається пояснити свої дії костоправ.
– А людина втрачає свідомість...
– Не завжди, – відповідає Ярина Василівна. – Але є й такі, що й себе не пам’ятають. А до тями приводжу нашатирем.
Світлана Мись, яка була присутня під час нашої розмови з костоправом, додала, що також не раз була в оселі баби Ярини:
– Моя дворічна донька впала, і була проблема з рукою. То ми п’ять разів малу привозили сюди. Тепер усе добре.
– Я слабша за мою покійну маму. Вона була сильнішою і більш досконало знала організм, – скромно відповідає бабуся. –Мама вправляла кістки холоднокровно, чітко. А мені шкода людей.
Калічать себе люди і влітку, і взимку: невдало ступив, упав – і вже проблема.
Якщо баба Ярина не може допомогти, то відразу повідомляє: «Їдьте до лікарів…» Адже багатьом потрібна операція.
– Бувало, що приїжджали з такими травмами, коли, здавалося, що коліно тримається на шкірочці, а нога крутилася, як у ляльки. Тут вже треба до лікарні чимдуж мчати, а не до мене, – каже.
На поміч приходить подруга
Часто на поміч своїй сусідці приходить Надія Пшонюк:
– Живемо через дорогу. Ярина не раз рятувала когось з моїх родичів, – розповідає, – я їй віддячую тим же: покличе до пацієнта щось потримати – біжу. Адже Яринка живе тільки з онуком. Спочатку помер чоловік, а потім молодою покинула світ єдина, в розквіті сил, донька. Колись жінка вимолила в Бога, щоб вона народилася… А от вік у дитини був недовгим. Тож коли Ярина занедужала три роки тому, я повезла її на операцію у Луцьк – не було кому. Вона дуже переживала, що помре і вже не побачить свого внучка Андрійка, який на той час служив в армії. Я, як могла, втішала. А коли вивезли з операційної, сказала їй: «Ну, вже точно житимеш, ще й людям допомагатимеш…» Тоді всі у відділенні дивувалися, що аж три тижні не відхожу від сусідки. А що робити? Треба любити одне одного. Тож коли повернулися в село, вже через кілька днів люди приїхали з проблемами спини. Але Ярина відмовити не могла. А тепер ще й цукровий діабет її мучить, сила вже не та, що раніше. Та все одно ще бувають відвідувачі: то диски вправляє, то руки складає.
От тільки бідкається Ярина Василівна, що онук не хоче переймати дідівську науку. Коли був маленьким хлопчиком – придивлявся. А от зараз, мабуть, боїться людського болю. Тож набутими знаннями нема з ким поділитися.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
