Сини поліської матері-героїні стали великими начальниками
Єлизавета Андріївна Яцук мешкає у селі Тоболи Камінь-Каширського району. Вона з уже покійним чоловіком Петром Васильовичем народила й виховала 11 дітей: семеро дочок і четверо синів. Усі здобули вищу або середньо-спеціальну освіти. Мати ж їхня спромоглася лише закінчити семирічку. Намагалася вступити у медичне училище, та не впоралася на вступному екзамені з диктантом. Повернувшись у село, замість учити правила граматики, пішла на ланку – колгоспний льон збирати. Працювала так завзято, що незабаром її ланковою поставили.
– Ви матір’ю-героїнею стали ще за СРСР. Розкажіть, як тоді шанували таких жінок.
– На дітей стали платити, як народила четверту – чотири рублі щомісяця, а потім додавали по рублю за кожну народжену. Вісім тижнів, правда, декретної відпустки було. А далі мусила виходити в поле. Коли дочки підросли, то ходили за мене, а я вдома поралася.
– А Золоту Зірку як вручали?
– Її чомусь довго тримали у сільраді. А то якось свекор туди пішов у своїх справах, а йому й показують: мовляв, це вашої невістки, готуйте могорич. Через кілька днів принесли мені нагороду до хати, але могорича я не поставила, бо образилася, що так довго не вручали.
– Як було вчити стількох дітей?
– Працювали з чоловіком багато. Двоє корів завше тримали, двоє свиней щороку кололи, менші діти помагали, коли старші вчилися, та й студенти підробляли, не сиділи на шиї, а їх в один час було аж четверо. Люди дивувалися, що можна накласти в чотири сумки? Щось знаходила, голодними не сиділи. Варення відрами закривала. Діти малину, чорниці, гриби з лісу носили.
– Двоє Ваших синів добилися, як для простих поліських хлопців, захмарних висот: Петро нині голова Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, а Ігор був навіть заступником секретаря Ради національної безпеки та оборони. Як це їм вдалося?
– Мої діти всі розумні, добре вчилися. А ці, мабуть, найрозумнішими вдалися. Та ще й пощастило їм у житті. В інститути й академії самі вступали, я ні копійки нікому не платила. Петра з Одеської академії зв’язку направили на роботу в Донецьк. Там якраз нового начальника поставили, який також в Одесі вчився, то він і Петра собі в заступники взяв. А коли начальника в часи прем’єрства Януковича перевели у Київ, то й мого сина із собою забрав у заступники.
– А що то за історія була із замахом на Ігоря, коли очолював відділ земельних ресурсів у Макарові?
– У нього не тільки стріляли. Бандити його захопили в заручники і 17 днів тримали у якомусь підвалі зв’язаного. Зв’язали, бо втекти намагався, коли п’яні охоронці заснули. 500 тисяч доларів вимагали, щоб заплатив. Петро, котрий вів по телефону переговори з бандитами, потім казав нам, що якби ми заплатили, то Ігоря живим уже не побачили б. Тому він повідомив у міліцію. Сам Луценко керував операцією зі звільнення. Я про цю пригоду не знала, мені Ігор розповів на весіллі внучки у Білій Церкві невдовзі після звільнення. А я всі ті дні, коли його тримали у підвалі, відчувала біду, серед ночі скидалася, ставала навколішки й молилася. Щось мене мучило, думала, що помру. Мене тіпало і все мерці снилися…
– Чув, що Ви глибоковіруюча християнка, в місцевому храмі касиром працюєте. А дітей до віри прилучили?
– Коли були малими, усіх «Отче наш» навчила. А як уже вчилися та приїжджали додому, то завжди питала одного чи другого: «Молитви ще не забув? Ану прокажи!». На іменини обов’язково всі з’їжджаються – з дітьми, онуками. Повна хата тоді гостей. Навезуть мені всього, то кажу, щоб не везли, бо навіщо воно вже мені? На курорт двічі путівки купували, в лікарню столичну були влаштували, підлікувалася трохи. Тож на дітей мені гріх ображатися.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
