20 літ прожив в Америці – й повернувся на дідівську землю
Однак не впевнений, що знову не поїде за океан
Три роки тому наша газета вже писала про Віктора Кушніренка, який повернувся на дідівську землю у село Підріжжя Ковельського району з Америки, хоч і прожив там два десятки літ. На Волині збудував хату, завів господарку. Та чи не розчарувався він, що приїхав в Україну? Про це і вирішили дізнатися, завітавши до багатодітного батька.
І так величенька родина Кушніренків збільшилася: дружина Світлана подарувала Вікторові ще двох синів, і тепер щасливі батьки виховують дев’ятеро діток. Поки старші у школі, менші – з мамою, допомагають їй по господарству: замітають в хаті, няньчать найменшенького Самуїла.
– Мабуть, важко виживати в Україні – і газу нема, і багато ручної роботи?
– Та ні, не важче, ніж в Америці. Адже і там ми утримували худобу, працювали багато. Тож до роботи звичні. Тут маємо одну дійну корову, кілька первісток. Годуємо свиней, курей, коня, обробляємо 15 гектарів землі. Є біля чого ходити. Але і на стіл є що покласти. Можливо, немає такого різноманіття страв, як в Америці, адже там на дітей давали спеціальні марки, які я не могла витратити на промислові товари, а тільки на їжу. Тож в магазині набирала всього, чого душа забажає. Крім того, годували дітей у школі також безкоштовно. В Україні за харчування доводиться платити. При тому, що це – державна школа, – дивується жінка.
– Але, мабуть, в тому, що ви споживаєте домашню їжу, є свої переваги?
– Так. Вона натуральна. Адже ми колись не знали, які на вигляд пшениця і овес. Тепер я в цьому добре розуміюся. Навіть вчимося пекти домашній хліб. Мені видається, що двоє синів, які народилися тут, більш міцними зростають, – каже Світлана. – Радує й те, що дихаємо чистим повітрям, адже під хатою ліс. Разом з дітьми ходимо по гриби, ягоди. Це дуже добре, бо малі привчаються до праці.
Минулого літа приїжджали у Підріжжя і батьки Віктора. На пропозицію тут залишитися мама категорично відмовилася, а от тато, повернувшись в Америку, зателефонував і сказав, що був би не проти, якби його поховали поряд з його батьком Іваном Кушніренком, який помер у 1997 році, проживши 110 літ.
Раз в рік вирушає за океан і Віктор. Адже прожити на державну допомогу на дітей в Україні неможливо. Там він кілька місяців заробляє гроші, щоб тратити їх тут. Допомагають матеріально і батьки.
– Не розчарувалися, що приїхали сюди?
– Прожив три роки і зрозумів, що український народ у своєму розвитку рухається не в кращу сторону. Та що там казати: кожен народ достойний свого царя… Потрібно у Верховній Раді менше битися, а змінити своє нутро, тоді і життя стане ліпшим. На моєму гаражі й після виборів зостався лозунг: «Я голосую за Батьківщину». Але люди не розуміють, що насамперед я мав на увазі небесну Батьківщину. Треба тут, на землі, жити порядно, щоб і там, на небі, заслужити життя вічне. А здебільшого що хочуть? Матеріальних благ. І ніхто не задумується, що сьогодні живеш – завтра помреш. Люди накопичують капітали, які не використовують. Будують величезні хати, огорожі, ховаючи щось за ними. Якщо все нажите чесно, то для чого ховатися? – не перестає дивуватися Віктор.
– А щодо розвитку сільського господарства в Україні, то воно ніколи не прийде до високого рівня, поки держава його не підтримуватиме. Я зрозумів, що тільки зв’язки тут можуть допомогти. У мене незабаром буде 15 дійних корів, то за три роки ніхто не поцікавився, як я господарюю. Всі тільки хочуть, щоб я давав пожертву, бо якщо з Америки, то думають, що гроші рікою течуть. Але я важко працюю. І хтозна, може, ще доведеться повертатися назад. Наприклад, старший син закінчує школу, і він не впевнений, що тут зможе здобути вищу освіту. Мабуть, поїде до Америки. Якщо так вирішать і решта дітей, коли виростуть, то мені не буде сенсу тут зоставатися. Бо в Україні важко виживати, щось вирішувати. Хотів би взяти сто гектарів землі – не дають, ледь на 15 розжився. І то посприяло районне керівництво. Я б із задоволенням тримав до 50 телят, але чи буде змога? Хотіли викупити дитсадок у селі, щоб відновити, однак стикнулися з труднощами – не дають. Приміщення руйнується, котельню охочі вже на метал порізали.
– А з кимось консультуєтеся, як господарювати?
– Товаришую з Віталієм Фіщуком, який керує підприємством «Прометей». Він порядна людина, тож з ним раджуся, як вести господарство. Хоча до труднощів я був готовий, коли їхав сюди. Але не думав, наприклад, що у ваших школах у дітей ще є воші, що діє неписаний закон знайомств, що серед люду так багато заздрості і неприязні…
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
