В ОЛЕСЬК НА ІМЕНИНИ…
Навідуюся сюди щороку, і не тільки у святкові чи поминальні дні. Адже тут моє коріння, тут могили моїх батьків. Але цього разу завертав з гомінкої автотраси на затишну центральну вулицю Олеська, вбрану у пишний багрянець осені, з особливо трепетним почуттям. Бо їхав на іменини рідної школи. Ще й не прості, а ювілейні! І хвилювався, мов першокласник: попереду ж бо зустріч зі своїми давно уже сивочолими вчителями, з однокласниками і просто земляками-односельчанами, яких доля розвела по всій Україні, по цілому світу. Так-так, були і є відомі олещани навіть за океаном. Ось один лише приклад – Іван Марчук, доктор наук в Чикаго.
А що дивувати, коли до знань в нашому селі проклали широку стежку ще в позаминулому столітті. Року 1862-го в громадському будинку було відкрито однокласне сільське училище, на утримання якого з казни відпускали 257 карбованців (тодішніх!!!). І якщо на перших порах в ньому навчалося лише 30 хлопчиків – синів заможних селян, то в 1913 році уже 79 хлопців і 9 дівчат. Під час Першої світової війни січові стрільці створили на базі училища першу українську школу, і загальним улюбленцем став її учитель-патріот Олег Калиновський.
Про початкову школу «за Польщі» мені не раз розповідав батько, який і сам у ній вчився читати, писати, рахувати. А ще, звісно, Закону Божому. Стояла школа неподалік церкви, мала дві класні кімнати і ще дві займало подружжя Гнатюків – Дмитро був директором, Ольга – учителькою. До 1939 року школу закінчувало близько 40 відсотків молодих олещан. Як тоді жилося сільським педагогам, можна судити ось з такого факту: Гнатюки мали 3 гектари землі біля школи, слугу і служницю, директор, як колишній офіцер, учасник війни 1920 року, окрім зарплатні, отримував 250 злотих пенсії.
За радянської влади в селі відкрили 5-й і 6-й класи, однак навчання перервала Друга світова війна. Знову за парти діти сіли тільки у вересні 1944 року. Зі східних областей прибуло багато молодих вчителів, про яких в Олеську і досі згадують з теплотою і вдячністю. Особливо перші випускники семирічки (1947 рік) та вже десятирічки (1953-й).
– Ми, діти війни – напівголодні і напівбосі, з полотняними торбинами замість портфелів поспішали на уроки як на цікаве свято. Менші – зранку, старші – після обіду, бо старенька, підперта дубовими стовпчиками школа усіх відразу не могла вмістити, – згадувала Віра Кузьмівна Терещук, колишня випускниця , а згодом вчителька Олеської середньої школи. І наш, випускників 1972 року, класний керівник. А ще Віра Кузьмівна, тамуючи сльози, розповідала про те, яким прекрасним був тоді шкільний хор (ним особисто керував шанований усіма директор Дмитро Якович Грищак).
Нинішній директор школи Василь Лук’янчук (працює на цій посаді уже 27 років поспіль!) з гордістю назвав серед колишніх випускників екс-заступника голови СБУ, першого керівника вітчизняної контррозвідки, колишнього народного депутата України генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського, Героя Соціалістичної праці, двічі депутата Верховної Ради СРСР, екскаваторника Криворізького залізорудного комбінату Павла Гіля, полковника медицини Василя Ядчука, одного з керівників ГУ МВС Росії у Москві Михайла Павлічука, суддю Волинського обласного, а згодом голову Любомльського районного суду Петра Дороша та інших, кому путівку в життя дала саме Олеська школа.
Високо оцінювали заслуги усіх поколінь сільських вчителів поважні гості, які прибули на її 150-та іменини. Це і представники районної влади, і настоятель місцевого храму отець Олександр, і відомий підприємець з Любомля Володимир Латковський та інші. Звичайно, дзвеніла музика, лунали пісні. Мені ж і досі вчувається одна – «Було ж і нам 17 літ», яку зі сцени виконували мої сивочолі вчителі. Низький їм уклін!
Василь ТРОФИМУК,
член Національної спілки журналістів України
Фото автора
| Comments: |
