За любов до німецької баронеси поліський наймит заплатив страшну ціну

Корнило жив на лісовому хуторі, у самих нетрях. Чував, що ніколи на його обійстя не ступала жіноча нога і живе він там самітником уже років тридцять. Якось збирав я поблизу хутора гриби, забрів до нього, так ми і познайомились, а згодом і заприятелювали.

…Того разу Корнило мав зовсім кепський вигляд: посірів, осунувся, очі помутніли. Я намагався його якось розважити, підбадьорити. Але він правив своє: життя прожито і нічого тут не вдієш. «Нікому не розказував, – мовив раптом. – Але тобі повідаю…»

– Наприкінці весни 1942-го мене разом з іншими сільськими хлопцями та дівчатами вивезли на роботи до Німеччини, і я потрапив на конезавод, де вирощували скакунів, власником якого був знатний німець-барон. У стайні я і жив: влітку спав на сіні, взимку перебирався в комірку для реманенту. Окрім мене, доглядали баронових коней іще троє робітників-німців: двоє старих дідів, котрі ще працювали у баронового батька, і тридцятирічний безрукий інвалід Дітер, який доводився далеким родичем баронові, тож не стільки наглядав за кіньми, як за нашою роботою. Безрукого побоювалися, бо він був справжнім нацистом. Гітлерівцем був і барон, але він цього особливо не виявляв. Здається, крім своїх коней, він любив хіба ще дочок.

Мав їх п’ятеро. Баронеси були вродливими дівчатами, особливо подобалася мені середульша, Кетрін, яку про себе називав по-нашому – Катрусею. Золотаве густе волосся вона заплітала в косу, а коли розпускала його, то здавалося, що по її плечах і спині тече золота річка. Кетрін з усіх сестер найбільше перейняла від батька любов до коней, отож майже всі канікули проводила на стайні, допомагаючи нам. Вона любила їздити верхи, дуже хвацько це вміла. На мене спочатку поглядала з острахом і цікавістю, ніби хотіла пересвідчитись, чи цей дикий слов’янський хлопець справді не має хвоста чи ще якоїсь звірячої подоби, якими змальовували арійські фюрери людей нижчих рас. Та з часом у її поглядах ставало все більше приязні і навіть співчуття. А коли я вивчив німецьку настільки, що міг вільно спілкуватися, Кетрін не минала щонайменшої нагоди, щоб стати зі мною до розмови.

Так пробіг рік мого перебування в Німеччині. Якогось тихого літнього дня осідлала Катруся свого улюбленого жеребця Лорді, а мені наказала сідати на Люсі, вороної масті кобилу.

– Супроводжуватимеш мене до Бліденсдорфа! Маю за дорученням батька нанести візит його двоюрідному братові Стефану!

Шлях до маєтку був неблизький – майже п’ятнадцять кілометрів – й усе путівцями, гаями та перелісками. Що то була за подорож! Ніколи її не забуду. Поверталися додому надвечір. Десь на півшляху Кетрін зупинила коня й, дочекавшись мене, скочила на землю.

– Пройдемося трохи, а то вже ноги затерпли,– мовила якимсь схвильовано-таємничим голосом.

Вона йшла попереду, одягнена в білу блузку та світлі жокейські штани, що тісно облягали її пишні стегна, які похитувались у такт кожному кроку, і я, ведучи позаду за вуздечки Лорді й Люсі, умлівав від захоплення. Кетрін іноді озиралась і щось говорила до мене, а я був охоплений почуттями від близькості прекрасного дівочого тіла. Потім вона зірвала дві незабудки й одну встромила стебельцем у петельку моєї сорочки. Спантеличений її вчинком, я завмер, боячись ворухнутись.

– Коли прийдуть ваші, ти мене врятуєш? – голос дівчини пролунав не з вологих рожевих вуст, а десь ніби з грудей. Та враз очі її бризнули веселими іскрами, вона дзвінко засміялась, розкуйовдила мені чуба, висмикнула з моєї руки вуздечку Лорді й легко, по-хлоп’ячому, скочила в сідло. І не встиг я опам’ятатися, як, поставивши жеребця дибки, рвонула з місця.

– Наздоженеш – буду твоя! – пролунало крізь шалений галоп.

Ясно, тоді я не наздогнав її, та пізнього вечора, коли баронів маєток поринув у сон, Катруся сама прийшла до мене у стайню на сіно...

Потім літо скінчилось, і вона поїхала в Берлін до університету. А я мусив гнути спину й мовчати. І чекати Катрусиних канікул.

Вона приїхала на Різдвяні свята. Серце моє ледве не розірвало грудей, коли побачив на подвір’ї біля стайні кохану постать. По очах зрозумів, що і вона рада зустрічі, та при робітниках не подавала взнаки.

Темрява огорнула подвір’я, ми попорали коней і розійшлися по своїх кутках. Наче на крилах, летів у свою комірчину. Там, під лежанкою в дерев’яній скриньці, де зберігав свої бідові пожитки, був прихований різдвяний подарунок для Катрусі – сердечко із засушених незабудок на шматку полотна, оправлене в рамочку.

Кетрін прийшла незадовго до півночі. Різдвяний бал у маєтку ще був у розпалі, але вона звідти непомітно втекла. Побула зі мною лише годинку, яка промайнула, наче спалах блискавки, і я зостався знову сам у своїй темній комірці. На столику замість незабудкового сердечка лежав її подарунок – шерстяний шарф. Він пахнув Катрусею і був легкий та ніжний, як дотик її долонь.

Приходила вона і другого, і третього вечора. Тоді ж і зізналася, що вагітна. Ця звістка приголомшила мене: за статеві зв’язки німців із унтерменшами (людьми нижчого сорту) суворо карали.

– Батькам скажу, що мене зґвалтував незнайомий солдат, коли гуляла в берлінському парку… – заспокоїла Кетрін. Ми були наївними й дурними, засліпленими своїм коханням, яке мусили красти в долі, що розвела нас по різні боки великого протистояння. Але хіба крадене приносить щастя?

В один із таких вечорів застукали нас «на гарячому»: щойно Кетрін увійшла в комірчину й ми завмерли у пристрасних обіймах, як у двері загамселили й грубий голос наказав негайно відчинити. Перелякані, ми відсахнулись одне від одного, та ради не було, бо по той бік дверей уже погрожували їх виламати, якщо не відчинимо. Увірвалося троє: Дітер і двоє сільських поліцаїв, за порогом стояв блідий, наче смерть, барон. Нічого не кажучи, безрукий ударив мене кулаком. Кетрін заверещала, кинулася на Дітера й подряпала йому обличчя, доки її відірвали від нього поліцаї й передали баронові. Мене ж потягнули в сільський відділок поліції й замкнули в «холодній». «Все, – думав приречено,– запруть у концтабір…»

Та завезли мене не в концтабір, а в сусіднє місто – в лікарню. Там дали щось понюхати, і я знепритомнів, а коли очуняв, із жахом дізнався, що мене… кастрували. Одужав я за кілька днів і був відправлений із лікарні знову на… конезавод барона. Там і пропрацював до весни 1945-го, доки Німеччина капітулювала.

– А Кетрін? – запитав я Корнила. – Що з нею сталося?

– Того дня, як мене мордували, їй у тій же самій лікарні зробили аборт. Бачив її потім кілька разів здалеку: відтоді барон і близько не підпускав доньки до стайні.

Микола ШМИГІН

 

• Нравится
•