Марія Дудко – єдина на Волині жінка-лісник

Марія Петрівна таку незвичайну і нелегку як для жінки професію обрала дев’ять років тому. На роботу пішла не від доброго життя. У 2003 році втратив працездатність, а через кілька років помер її чоловік – майстер лісу Залізницького лісництва Володимир Дудко, залишивши дружину саму з трьома дітьми. Їй, щоб підняти сім’ю, довелося зайняти його місце.

Вона вправно керує чоловічою бригадою, а ще чи не перша на селі весільна господиня

Хоча хата Марії Дудко у Лобні Любешівського району розташована на самісінькій окраїні села, уже практично в лісі, розшукати її було не важко, адже цю жінку в селі знають і поважають усі. Так само, як знали і поважали чоловіка Володимира, котрий свого часу намагався вести боротьбу з нелегальними рубками лісу. До речі, його раптова хвороба досі лишилася загадкою. У чоловіка почалися проблеми з головним мозком, проте лікарі однозначно назвати причин недуги не могли. Хтось списував усе на постійні стреси на роботі, була й версія про те, що на Володимира Дудка напали і сильно вдарили по голові, коли він натрапив на браконьєрів, які різали ліс.

На той час Марія Петрівна була безробітною. Двадцять років відпрацювала у колгоспі телятницею й втретє пішла у декрет, а ось виходити уже не було куди. Господарство розвалилося. Коли Володимир зліг (пробув на лікарняному півроку, потім ще чотири роки лежав вдома), колеги чоловіка вирішили запропонувати жінці його місце. Той самий шостий обхід площею 834 гектари.

– До того я знала ліс, бо постійно ходила по гриби, ягоди. Коли запропонували, відважилася, бо не мала вибору, просто мусила. На руках троє дітей, а двоє дочок якраз училися на медиків у Чернівцях: Інна – на шостому курсі, Надя – на третьому. Їм потрібно було за щось вчитися далі. Батько мій теж був лісником, на перших порах допомагав, міг щось підказати, – згадує жінка.

Нині Марія Дудко керує невеличким, але суто чоловічим колективом.

Каже, у такому працювати ще краще, ніж у жіночому. На початках роботи у лісі доводилося ловити і браконьєрів. Натомиться, спереживається за день, а вдома чекає хворий чоловік. Зі своїми помічниками Марії Петрівні вдалося навести лад, і нині у її володіннях можуть «нашкодити» хіба що заїжджі.

Робочий день у Марії ненормований. Починається рано. Щодня потрібно добиратися до свого обходу 15 кілометрів – у нагоді стає скутер або, якщо намічається більш серйозна робота, коник. Ще, в середньому, 20 кілометрів за день жінка «намотує» лісом. Траплялося, коли був великий план на заготівлю деревини, на роботі з бригадою затримувалася до… четвертої ранку.

– Щастить, що пожеж великих немає. Про них знаю не з розповідей. Коли ще працював чоловік, одного разу три доби ночував у лісі. Його бригада гасила пожежу. Я кожного дня добиралася на ділянку, щоб принести їжу, – ділиться клопотами Марія Петрівна.

Жінка-лісівник не поділяє хіба що одного захоплення своїх колег чоловіків – полювання. Сама Марія стріляти не любить і зброю до рук старається не брати. У лісі часто зустрічається з дичиною – кабанами, лосями, але страху не відчуває. Навпаки, цікаво за ними спостерігати. Каже, тварина людині зла не зробить, якщо її не чіпати. До душі жінці «тихе» полювання. Це, можна сказати, і сімейне хобі, і гарний підробіток. Одного разу сімейство Дудків повернулося з лісу із возом грибів. Цю мить зафіксовано на фото з сімейного архіву.

Тримає лісничиха й міцне господарство. Має коня, дві корови, кілька свиней та чимало птаства. У погребі – закрутки, сушені гриби, фрукти та різна смакота власного виробництва у банках. Раніше все це доводилося тягнути переважно на своїх плечах, щоб допомогти дітям, а нині жінці гарні помічники у господарстві зяті.

А ще Марія Дудко – досвідчена весільна господиня. За плечима кілька десятків весіль. Любить пригощати гостей. Серед її коронних страв колоритні поліські блюда. Найсмачніше виходять бобівники. Щоб їх приготувати, потрібно потерти картоплю й зцідити. Зварити боби і розтовкти. Потім обкрутити у них картоплю, обсмажити і залити шкварками – бобівники готові!

Запитуємо, чи не важко скрізь встигати. Марія скромно посміхається:

– Мені важко ніколи не буває. То не тільки я така. Народ у селі працьовитий – лавочок біля парканів немає, бо й сидіти нема коли.

Сергій КРАЙВАНОВИЧ,

Волинська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>