Бабця Марія наважилася поїхати в Америку, щоб обійняти батьків, яких не бачила 45 літ
У селі Ниці Старовижівського району Марія Кузьмук – місцева знаменитість: вона побувала в Америці. Для поліщуків, які звикли клопотатися біля своїх господарок, намір летіти за тридев’ять земель був насправді героїчним. А вона не боялася і зовсім не вагалася, бо там, за океаном, чекали найрідніші люди – мама з татом, сестри, з якими попрощалася, маючи шість років.
Полетіли за океан, а доньку залишили
Марії Афанасіївні вже за вісімдесят, а пам’ять має таку, що й молоді позаздрять. Доля ж її «солона та гірка», як каже сама бабуся. Про своє життя вона розповідає такою соковитою говіркою, що переповідати почуте хочеться лише її словами.
– Народилася я у 1931 році на хуторі села Комарове Старовижівського району. Серед лісу татко з мамкою звели хатину. Мали трійко діточок. Жили бідненько: що вродило на землі, те й мали. Тоді багато людей їхало на зарібки в Америку. Казали, їден приїхав з тамідси, грошей багато привіз, земельку купив, став крепким хазяїном. І мій батько хотів таким бути. Поїхав вербуватися. Матінка вдома журиться: «Летітиме мій Фанасько в Америку, а я тут буду з дрібними дітьми». Зачули те її сестри та й почали вчити: «Ти нащо відпускаєш гоньзна-куди такого молодого гарного Фанася? А як він покине тебе? Сама зостанешся з трьома дітьми». Мати послухала і сказала, що хоче разом із чоловіком. Тато знову прийшов до вербовщика. «Дядьку, з такою великою сім’єю не приймають в Америку, бо найстаршій дитині нема 10 років», – розтлумачив той. Видно, такий закон тоді був. Стали в хаті радитися, як правильно діяти, а моя бабця й каже: «Ти, Фанаську, кидай Марійку – та їдьте з Богом, я її глядітиму». Мені було шість років, другій сестричці – три, а наймолодшій – лише шість місяців. Так зосталася я з бабою. Недовго в неї була, бо таткова сестра, яка не мала дітей, забрала до себе. Тітка добряча, лагідна, а дядько – строгий, його боялася. Пасла в них день у день корови – і так 12 років. Вони мені дуже обридли, що стала просити: «Тіточко моя миленька, візьміть мене жито жати чи снопи в’язати». Та що таке мале могло там допнути? Ото й бігала з галузкою за тими рябими. А ще я ходила в школу. Починала вчитися у польській – аж два зошити списала, потім стала совєтська. Моя школа така, людочки: вийшла заміж, а вчителі ще до хати приходили, щоб ішла вчитися. Взяв мене сусідський парубок Михась. Добрий чоловік був, нехай так добре йому на тому світі спочивається. У кузні працював. А я – на ланці, потім знову коло корів дояркою. П’ятеро синочків виростили. Моє життя йшло само собою, а в батьків, яких я геть не пам’ятала – по-своєму. Добре їм там було. Тато працював на керосиновій фабриці, мама – на різних роботах. Усі роки з Америки, з Буенос-Айреса, нам ішли пісьма і посилки від них. А коли я вийшла в 50 років на пенсію по дітях, то мій Михась написав до татка: «Ваша дочка вже на пенсії, тепер не бігатиме щоранку на ферму, а буде вдома». Через трохи прийшла відповідь: «Михайлю, відпусти її до нас в гості. Ми її всі побачимо, а вона нас». Почала я збиратися в Буенос-Айрес.
Продала корову, щоб купити квиток на літак
– За Союзу за границю не пускали, потім за клопотами не було як їхати. А на пенсії я свобідніша стала й почала збиратися в дорогу. Трохи грошей по людях позичили, трохи за корову вторгували. На базарі в Ковелі купила татові сорочку, а мамі – картину з оленями. Поцілувала діток й чоловіка та й поїхала в аеропорт. Коли там віддавали паспорти, почула, що ще якась Киричук Меланія з Волині їде в Буенос-Айрес. Підбігла до неї, питаю: «Тьотко, ві-те їдете в Гамерику тоже?» «Так, дитиночко». Їй було, певно, під вісімдесят літ. І вона, і я радіємо, що здибалися обоє, вже не так страшно летіти до чужої сторони. Пережили ми переліт над хмарами – і вже в Америці. Її зустрічають, обнімають, цілують, а я сама, як билинка. «Чого ж мої не приїхали?» – журюся. І така в мене мисль несвітла. Ой, моя доленько, де ж я їх маю шукати?! Але ті добрі люди заспокоїли і забрали мене до себе. Я мала папірець з адресою, і шофер завіз до батькової хати. Назустріч виходить бабуся. Кинулася я до неї: «Моя мамусю, чи то я вже вас нарешті побачила!» Обнімаємося, плачемо від щастя. Виявляється, батько цілу ніч прочекав мене в аеропорту, бо переплутав годину прильоту. Сивий він став, а мама така худенька. Провідала і сестер, які жили в інших містах. Отак свою сім’ю я побачила аж через сорок з гаком літ. Гостювала місяць. Думала, що та Америка медом помазана, золотом блищить, а нічого такого не побачила. Хати величезні, що голова крутиться, люди та мова інакші. Звикла там, попросили рідні ще на місяць зостатися. Батько дуже хтів, щоб чоловіка з дітьми до них забрала. «Таточку мій миленький, добре мені з вами, але вдома ліпше». Скоро злетіли дні, пора й додому збиратися. Зі сльозами зустрічали, зі сльозами й проводжали. Гостинців надавали, джинсів чоловіку й синам. Тоді мода на них була. Я схудла в тій Америці, що сама влізла в ті джинси. У селі думали, що то за пані в штанях приїхала. Вдома аж язик стерп усім про ту Америку розказувати, а на серці так добре було, що побачила своїх рідненьких. Печаль настала, коли отримала звістку, що татко за кілька місяців після мого від’їзду помер, мати – через два роки. Із сестрами зв’язок обірвався. Ми хотіли їх знайти, але так нічого і не чутно».
Записала Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
| Comments: |
