Заради дітей ревнивець Яша позбувся жінки
Жила собі в селі молода сім’я: Люда, Яша і двоє їхніх діток. І от якось Яші заманулося на заробітки. Хотів аж у Португалію чи Італію податися, насилу Люда відмовила. Але вдома все одно не всидів – поїхав у Київ і там влаштувався. У село, правда, навідувався частенько, тож Люді не було особливих причин засмучуватись: і від дому не далеко, і гроші непогані привозить. Так минув ще один рік їхнього спільного життя.
Аж тут одного дня надійшов їй поштою лист. Здивовано покрутила конверта без зворотної адреси, розірвала й дістала маленький аркушик, на якому надруковані кілька рядків.
«Твій чоловік має коханку. Добре відому тобі Вірку Дорощук. Якщо хочеш пересвідчитися в цьому, приїдь 16 числа цього місяця у райцентр. Вірка справлятиме іменини – і Яша буде з нею».
***
Іменини були в розпалі. Гостей прийшло небагато: старша сестра з чоловіком, кум із кумою, двоє сусідок. І найбажаніший для Вірки – її коханий. Щаслива іменинниця, як-то кажуть, не тільки цвіла й пахла, а робила все, щоб її настрій передався і гостям. Що-що, а «завести» компанію вона вміла.
Аж тут дзвінок у двері.
– Іди відчини! – попросила Яшу, гадаючи, хто б це міг бути, бо запрошені вже всі зійшлися.
Той неквапом звівся з-за столу і почвалав до дверей.
– Люда? – здригнувся, зустрівши в проймі свою дружину. – Ти?
– Негідник! – мовила із серцем, вділила чоловікові дзвінкого ляпаса й побігла геть.
Ще з хвилину ошелешений Яша стояв на порозі, тручи долонею уражену щоку.
– А може, так і краще, – сказав сам собі й повернувся до гостей.
***
Люда подала на розлучення, забрала дітей і перейшла жити до тітки. Яків же лишився мешкати у Вірки, а коли їх із дружиною розлучили офіційно, розписався з коханкою. Лише батьки його були сильно засмучені: надто до внуків прив’язалися, не уявляли, як житимуть без них.
– Не забирай! – благала вже колишня свекруха невістку. – Без дітей собі швидше пару знайдеш, ти ж іще молода.
Люда не погоджувалась, але провідувати внуків дідові з бабою усе ж дозволила.
Проте через півроку інша біда спіткала Люду – від інфаркту померла тітка. Зосталася молодиця з двома дрібними дітьми без засобів існування – раніше тітчина пенсія виручала. А тепер де брати гроші, адже роботи в селі немає? На аліменти ж подавати Якова – гордість і образа не дозволяли.
Колишні свекри радили перебиратися до них. Люда вагалася, бо як жити в хаті, де все нагадувало про колишнього чоловіка, не уявляла. Але виходу не було, довелося йти на компроміс: дітей відвела до свекрів, а сама подалася в Італію. «Рік-два, не більше, попрацюю там, зароблю грошей і повернуся. На першу пору вистачить, а там – буде видно», – думала, збираючись на чужину.
Раді, що внучата житимуть з ними, старі і грошей на дорогу позичили.
***
Минав другий рік, відколи Люда працювала в Італії. Жінці дуже пощастило: не лише з роботою, а й з особистим життям: покохала такого ж заробітчанина, як і вона. Де тільки не побував Петро, пів-Європи промандрував, доки доля не звела його із вродливою покоївкою господаря авторемонтної майстерні, куди найнявся три місяці тому. Люда відчула себе молодою і щасливою, теперішнє упевнено витісняло із серця минуле, малювало у мріях рожеве майбутнє. Одне непокоїло жінку – діти. Як сприйме Петро такий додаток до свого кохання? Тому й не зізнавалася йому тривалий час. Але надійшов час і мусила сказати.
– Були твої – стануть наші, – відповів на те.
Щаслива Люда припала до грудей коханого.
Про своє щастя розповіла свекрам, коли приїхала з Італії провідати дітей.
– Через півроку ми повернемося в Україну обоє. Під Одесою в Петра є хата. Будемо там жити, – захоплено розповідала старим про свого судженого.
– І дітей забереш? – перепитала стара.
– Авжеж!
– Може, ще нехай побудуть з нами, – просила баба. – Обживетеся на новому місці, тоді…
– Та я і так вам клопоту з ними завдала!
– Які там клопоти, не чужі – рідні внуки. Ми до них з дідом прив’язалися дуже.
– Яша зробить вам інших, – пожартувала Люда.
Але старим було зовсім не до жартів.
Наступного дня баба подалась у райцентр. Розповіла про все синові.
– Не забере, – буркнув на те, ховаючи в очах злість, що блиснула хижим вогнем.
***
Яша приїхав у село за день до від’їзду Люди в Італію. На своєму авто, яке недавно купив.
– Потрібно поговорити, – кинув Люді, яка прасувала старшенькому сорочку. У хаті нікого не було: старі поралися на городі, діти бавилися на вулиці.
– Про що нам говорити? – відповіла спокійно. Давнє давно перегоріло в її душі. Перед собою бачила чужу людину.
– А про дітей?
– А що діти? Я скоро їх звідси заберу.
– Ти впевнена? У них ще ж і батько рідний є!
– Згадав, нарешті.
– То не твоє діло. Хочеш, аби все було по-мирному – їдьмо.
– Куди?
– Там дізнаєшся.
Люда вимкнула праску й пішла з ним до машини.
***
Через два місяці біля хати Яшиних батьків зупинився легковий автомобіль-іномарка. З неї вийшов смаглявий чоловік років сорока. Зайшов у двір і гукнув господарів.
– Чи можу я побачити Людмилу? – запитав бабу, яка з’явилася на порозі.
– А в… вона в Італії, – затинаючись і намагаючись подолати переляк, відповіла тремтячим голосом.
– Я працював з нею в одного господаря. Люда обіцяла провідати дітей і повернутися в Неаполь. Не повернулася.
З Бабиничів Петро поїхав у райвідділ міліції і заявив про зникнення жінки.
***
Із різних версій зникнення Людмили правоохоронці відпрацьовували і версію вбивства. Беручи до уваги свідчення її італійського друга, виходило, що зникла вона в селі. Востаннє бачили її там сусіди батьків колишнього чоловіка – як сідала з ним у машину. Допитаний з цього приводу Яків стверджував, що підвіз Люду до міста, мовляв, вона того дня збиралася їхати в Італію. Подібне розповідали і його батьки. Але свідчення їхні слідчого не переконували. Підозра щодо Якова з кожним днем наростала. З’ясувавши деякі обставини, чоловіка ще раз допитали. Упевненості у відповідях підозрюваного ставало все менше, аж доки нерви у нього не витримали, і він зізнався в страшному злочині.
***
Люду він задушив у машині у лісопосадці за селом. Там же, в гущавині, і закопав трупа. Потім повернувся в село й усе розказав батькам.
– Будуть внуки тепер з вами завжди! – мовив, заспокоюючи матір, котра почала плакати. – А її ніхто не шукатиме: поїхала в Італію – і все!
– То ви вбили колишню дружину через дітей? – запитав слідчий.
– І через дітей, і через ревнощі. Коли дізнався, що вона знайшла там якогось нацмена й виходить за нього заміж та ще й дітей хоче забрати, така злість вхопила, що не міг із собою нічого зробити…
Ігор Славич,
Хмельницька область
| Comments: |
