Лелечиха полетіла «наліво», а бузько викинувся з гнізда

Цю трагічну історію розповіла наша читачка лучанка Віра Петрова. «Виявляється, у птахів, як і у людей, бувають зради. Вони теж мають почуття та серцем переживають за сім’ю. Я часто своїм рідним та друзям розповідаю про це нещасливе лелече кохання, хотілося б повідати про нього й читачам «Вісника+К».

– П’ятнадцять років тому я працювала на Луцькому авторемонтному заводі у селі Струмівка Луцького району. Перед в’їздом на підприємство росли два великі осокори. На одному з них лелеки зробили гніздо. Ця пара пернатих стала для нас особливими друзями. Ми щовесни чекали, коли вони закружляють над старими деревами, раділи їхньому клекотінню та тішилися маленькими лелеченятами, які несміливо виглядали із гнізда. З року в рік турботливий тато-бузько спостерігав за дітками, а коли у них міцніли крила, всі разом робили широке коло над заводом. Працівники, які були на подвір’ї, піднімали голови і милувалися нашими лелеками.

Наступної весни старі лелеки знову кружляли навколо гнізда. Зносили різні галузки, підремонтовували його, а потім лелечиха сідала виводити потомство. Бузько літав на берег, який був недалечко, і приносив дружині їжу. Таку картину ми спостерігали щороку, але якось хтось із колег помітив, що лелечиха залишає гніздо і летить кудись. Стривожений бузько не міг зрозуміти, що сталося. А наші чоловіки побачили, як зрадлива птаха походжає біля копиці сіна з іншим кавалером. «Ти диви, скурвилася лелечиха», – підсміювалися. Ми теж з іронією ставилися до такої пташиної зради і ніхто й подумати не міг, якою трагедією це обернеться… З того часу обов’язки мами на свої крила переклав тато-бузько. Поки вона клекотіла на березі з іншими, він, зіщулений, сидів у гнізді. Ми навіть не бачили, чи літав за їжею. У проливний дощ і в спеку його постать була непорушною. Лелечиха десь зникла, а ми так перейнялися долею бузька, що про неї і не згадували. Минали дні за днями, щоранку, приходячи на роботу, ми задирали голову до гнізда. І якось з радістю побачили, як там з’явились маленькі дзьобики. Цю новину з вуст в уста передавали по цехах: «Наш бузько таки висидів потомство!» З такої нагоди не гріх було б і чарчину перехилити. Скажу чесно, наші серця співали, і якби ми мали крила, то, напевно, полетіли б вітати багатодітного тата. Переживали за нього, як за рідного. Вже уявляли, як гордо татко виводитиме малечу в небо, як вони хором клекотітимуть нам свою пісню… А наступного дня під осокором знайшли мертве лелеченя. «Напевно, випало ненароком із гнізда», – журилися. Бузько ніби не помітив втрати, був зайнятий годуванням інших пташенят. На другий ранок знову під деревом лежало дитинча. «Я сама бачила, як він дзьобом випхав його», – витирала сльози наша сторожиха. Так бузько щодня скидав по дитині, аж поки гніздо не спорожніло. Тоді зіп’явся на ноги, закинув голову і почав клекотіти. То була не пісня, а швидше за все плач. Не маючи сліз, клекотом виливав свій біль. За чим журився? За зрадливою лелечихою, вбитими дітьми, чи плакав над розбитим коханням? Люди, які стояли під осокором, розуміли його біль, та хіба знали, як втішити нещасного птаха?

– Помер наш бузько, – схлипувала, тримаючи на руках легеньке тільце наша сторожиха. – Вчора, коли всі пішли додому, він ще трохи поклекотів, піднявся у небо і почав літати над заводом. Піднімався все вище і вище, а тоді згорнув крила і каменем полетів донизу. Я підбігла, думала, ще врятую його, але від твердого асфальту грудна клітка розкололася навпіл. Він помер одразу. Не хоронила, хотіла дочекатися усіх, щоб побачили, до чого довела зрада.

Записала Руслана ТАТАРИН,

м. Луцьк

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•