Як волинські дівчата рятували козаків від смертної кари
Був такий звичай і порядок колись давно, ще в польсько-литовські часи: якщо хлопця вели на страту за поганий вчинок чи злочин якийсь, а котрась дівчина зголошувалася, що готова за нього заміж вийти, то страту відміняли, молодят вели у церкву під вінець, а після шлюбу відпускали.
Один такий випадок трапився 1606 року в містечку Олика (нині село Олика Ківерцівського району на Волині). Факт цей був зафіксований у луцьких гродських книгах, і його навів у своєму рефераті «Обычныя формы заключения браков в Южной Руси в ХVI – ХVI I ст.» відомий український історик, етнограф і письменник Орест Левицький, який написав багато історичних оповідань на основі документів актових і судових книг Луцька, Володимира-Волинського та інших міст Волині.
Молодого хлопця Януша Кобринця, слугу литовського підстолія Миколая Глібовича, звинуватили в убивстві товариша. Але судді з’ясували, що зробив це він без наміру. Випили хлопці у корчмі добряче, посперечалися. Стали на шаблях битися, і Кобринець, захищаючись чи відбиваючись, полоснув свого суперника по шиї. Той трохи помучився і помер. Убивцю зачинили в тюрму. Судді були схильні покарати слугу на смерть, але кінцевий вирок доручили винести його пану.
Пан Миколай якраз був у столичному місті Вільні, тому прислав в Олику свого уповноваженого. Поки справа розглядалася, одна смілива й гарна дівчина, поштива й чесна міщаночка з Олики, прийшла в магістрат і оголосила, що хоче стати дружиною Кобринця. При розгляді справи був присутній представник Глібовича, він пообіцяв, що про це повідомить свого пана. Невдовзі він одержав від Глібовича декрет, у якому зазначалося, що вбивця може бути звільнений від покарання при умові, якщо негайно погодиться взяти шлюб з тією доброю і поштивою дівчиною в католицькому костелі. В іншому випадку з ним буде вчинено так, як велить закон.
Хлопець не роздумував і згодився обвінчатися зі своєю рятувальницею. Майже все містечко збіглося подивитися на таке незвичайне вінчання. Жениха привели до костелу під стражею у супроводі возного. Після шлюбу молодого відразу ж відпустили. А наступного дня, коли в Олиці весілля було у розпалі, возний прибув до Луцька у замок, щоб занести відомості про цю подію у гродську книгу.
Такий випадок був непоодинокий, бо збереглося чимало історичних переказів і легенд на цю тему. А відомий український письменник, літературознавець, етнограф, історик і публіцист Борис Грінченко написав навіть невеличку поему «Лесь, преславний гайдамака». Основні події розгортаються в Луцьку. Оскільки цей твір нині маловідомий серед широкого загалу читачів, то надрукуємо його уривок.
Гей, у Луцьку, славнім місті,
Там зійшлось не сто, не двісті,
А зібрався люд увесь:
Подивитись кожен хоче,
Як-то смерті тут доскоче
Гайдамака – славний Лесь.
Стан високий, ус козацький,
Чорні брови і юнацький
Погляд сміливий, палкий.
Так тим поглядом проймає,
Мов у душу зазирає,
Мов звеліти хоче їй.
Нахилився до колоди,
Кат сокиру вгору зводе —
Щось тоді як закричить!
Отакого ще вам дива:
Хима, дівка соромлива,
На помості вже стоїть.
«Постривай, катюго клятий!
За дружину Леся взяти
Хочу я... його пустіть!..»
Вся громада заніміла
З дива, з Химиного діла,
Кат не знає, що робить.
Але возний ані гадки:
Артикули зна й порядки,
І рече судовий пан:
«Коли дівочка учтива
Взять забойцю, милостива,
У малженський схоче стан,—
То і право, і статути
Нам велять те слово вчути
І декрет такий вчинить:
Зараз їх обох узяти,
Швидше в церкві повінчати
Та й на волю відпустить».
Кат сердитий зажурився,
Люд, зрадівши, звеселився,
Хима рада, аж скака!
Лесь поглянув на дівчину —
Зап’ялась... «А скинь хустину:
Гляну – дівчина яка».
Хустка впала. Та й негарна:
І руда, і нечупарна,
Ще й кирпатий ніс чудний...
«Як такую взять почвару,—
Краще вже приймати кару...
Кате! Гей, рубай мерщій!»
Гуп сокира на колоду!..
Скрик озвавсь серед народу...
Покотилась голова –
Кат радіє, звеселившись,
Люд похнюпивсь, зажурившись,
Хима пада й зомліва.
Конкретні документи, що така подія дійсно відбулася в Луцьку, не збереглися. Але є свідчення про подібний випадок у селі Крупець Дубнівського повіту, який наводить той же Орест Левицький у своєму рефераті.
Козака, якому за злочин присудили смертну кару, привели на майдан. Був то хлопець сміливий, відчайдушний і веселий. Писар зачитав смертний декрет, кат поклав голову хлопця на плаху, вже й сокирою хотів замахнутися. А тут з натовпу вибігла одна дівчина і накрила козакові його голівку білою хусткою. То був знак, що вона хоче вийти за нього заміж. Кат розгубився, трохи постояв, зняв хлопцеві хустку з голови і сказав, що коли той негайно погодиться взяти з тою дівкою шлюб у церкві, то йому дарують життя. Козак повернув злегка голову, поглянув на руду кирпату дівку скоса і сказав: «Як таку дзюбу вести до шлюбу, то ліпше під сокирою дати дубу!». Махнув кат сокирою і відтяв йому голову. Селяни поховали козака під церквою і насипали на могилі високий курган.
Мабуть, цей факт і покладено в основу поеми Бориса Грінченка, написаної у 1900 році.
Феодосій МАНДЗЮК
Малюнок Мар’яни ПОРУЧЕНКО
| Comments: |
