Енкаведистам поставили монумент!

Проїжджаючи через дубенське перехрестя біля села Панталія, увагу привернув новий монумент, пофарбований у багряні тони. Підійшовши ближче, була шокована: на місці колишнього напису «Вічна пам’ять тим, що покояться тут» тепер такі слова: «На цьому місці 26 червня 1941 року прийняли свій останній бій з німецько-фашистськими загарбниками бійці Червоної Армії, співробітники Дубенського райвідділу Народного комісаріату державної безпеки та райвідділу міліції». Дожилися! Українці дозволяють ставити пам’ятники своїм катам!

Бо ж історія цього «останнього бою» брехлива, як і багато інших. Вона не героїчна, а трагічна: від рук цих спочилих «бійців» загинули сотні безневинних українців.

Коли в 1939 році московські окупанти прийшли на західні українські землі, вони відразу взялися за патріотів. А з націоналістами у них була мова коротка: в тюрму, концтабір або «до стінки». У дубенську в’язницю теж напакували чимало людей. Тепер усім відомо, що коли у перші дні війни Червона Армія ганебно відступала, енкаведистські кати за лічені години винищили тисячі людей по всіх тюрмах Західної України. Не минула лиха участь і дубенських в’язнів. Як би не маскувалися і не виправдовувалися нащадки й поплічники цих людожерів, проте було чимало очевидців як тих тюремних знущань ввечері 24 червня, так і подій, які відбувалися на дубенському перехресті 25 червня 1941 року. В тюрмі після страшної бойні, де знищили півтисячі в’язнів, кров із камер витікала в коридор. Поранених відправляли до чеха Вентури, де його донька-медсестра надавала першу допомогу, а над вбитими, яких не забрали рідні, священик Ящевський відправив панахиду. Їх похоронили біля тюрми, поставивши на могилі березовий хрест. Та коли визволителі прийшли вже у 1944 році, цю могилу, як свідка їхніх злочинів, зрівняли із землею.

Більше того, Валентина Крищенко, яку Бог уберіг від смерті, розповідала, що після масових розстрілів карателів не стало, а через деякий час вони повернулися знову, щоб добити тих, хто ще був живий. Тоді навіть загинули люди, які після відходу енкаведистів з міста прибігли рятувати в’язнів. Ця жінка запам’ятала ката, начальника дубенських чекістів Якова Винокура, який бігав по камерах, добиваючи поранених. За її словами, в тюрмі було багато дітей до 15 років, батьків яких уже вивезли з України. По своїх жертвах «визволителі» стріляли навіть розривними кулями. Винищивши людей увечері 24 червня, наступного дня ці «бійці» на чолі з Винокуром кинулися тікати на Рівне. А там ще відданіший «справі Сталіна» людожер Клімов наказав: «Вы, суки, не всех постреляли. Возвращайтесь назад и всех добейте». Мусили повернутися. Тоді й зустрілися на перехресті біля Панталії з німецькими мотоциклістами, які їхали на Дубно з боку Млинова. Там відбувся оцей «останній бій», де енкаведистських мерзотників разом із Винокуром фашисти постріляли, але ніяких червоноармійців тут не було. Вони вели великий танковий бій за декілька кілометрів від Дубна біля села Птича. Місцеві жителі цих катів на перехресті по-християнськи й поховали, тому це не є якимось секретним фактом. Те, що при совєтах їх вшановували як героїв, абсолютно логічно – всі ті, хто знищив мільйони українців, були і, на жаль, до цього часу залишаються для певної частини людей героями. Залишилися ще ті служаки імперії, які при найліпшій нагоді готові випустити своє жало проти України. І ось, коли маємо відверту антиукраїнську владу, україноненависники й встановлюють такі монументи своїм «героям». Але що українці дозволяють, те їхні вороги й роблять. Думаю, у Польщі такий пам’ятник знесли б наступного дня.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,

Рівненська область

Фото автора

 

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>