«Шукаю жінку не ліниву, не сварливу»

Чоловік хотів, щоб з ним жила наймичка

Маршрутка «Луцьк-Нововолинськ» була переповнена. Серед веселої юрби студентів худенька жіночка з двома рябими сумками виглядала незвично. «Тітко, тре було для переїзду інший день обрати, бо в п’ятницю автобуси окупує молодь. Ви що не в курсі?» – гигикнув парубійко поруч. «Нема мені коли чекати. Коли кличуть заміж, тоді й їду», – з посмішкою відповіла. «О, то ви наречена? А не пізно?» – здивовано підняла брови юна білявка. Замість відповіді тітка Дарина почала розповідь.

 

Спочатку мив посуд, говорив ласкаві слова

Свого Андрія вона поховала кілька років тому. Сама залишилася в хаті: діти мають квартири у місті. Навідувалися до неї на вихідні, та ті гостювання були короткими. У 55 ще хотілося тепла, рідну людину, з якою б можна було погомоніти, порадитися. Натрудившись біля господарки – тримала корову, свині, птицю, ввечері відпочивала, перечитуючи газети. В одній натрапила на оголошення: «Порядний, приємної зовнішності чоловік 60 років, шукаю жіночку для створення сім’ї. Не ліниву, не сварливу, добру душею. Маю хату в селі. На переїзд не погоджуся. Запрошую до себе майбутню господиню моєї оселі та серця». Ці останні слова її найбільше зачепили. «А може, зателефонувати? – закралася у голову думка. – Он у сусідньому селі вже скільки років дядько Панас з дружиною живуть. І добре їм. А спочатку сміялися всі, що по оголошенню її виписав… Нині заздрять». З такими думками не один день лягала спати. Нарешті зважилася порадитися з донькою.

– Як знаєте, мамо. То ваше життя – як хочете, так і робіть, ми перечити не будемо. Лише дивіться, щоб пройдисвіт якийсь не трапився. Ніяких документів, чи великих грошей йому не давайте, – повчала дитина.

Ще місяць роздумувала – і таки зважилася. Голос у слухавці був приємний. Чоловік сказав, що його звуть Кузьма, жінка померла, дітей не мав, тож на старості ні від кого підтримки не чекає. «Хочу, щоб була жива душа поруч, тому й дав оголошення», – просто пояснив. «Ось і познайомилися,» – полегшено зітхнула Дарина. Вони зідзвонювалися кілька разів на день, а через місяць вирішили зустрітися. Новому знайомому насправді виявилося 67 років, але виглядав він гарно, тому Дарина не звернула особливої уваги на «опечатку» в оголошенні. Посиділи у кафе, сподобались один одному. Кузьма запропонував переїхати до нього. Хату Дарина залишила на сусідів і поїхала на Полісся. У нового чоловіка й справді було хороше господарство. Дві корови, кінь, гуси, качки. «І як з усім справлявся?» – дивувалась, пораючись у дворі. Жили вони майже біля лісу, сусіди були далеко, тож ніхто парі не заважав. Все у них ладилося, хоч і важко щодня працювали, але втома забувалася, коли чоловік ввечері обіймав, говорив ласкаві слова. Допомагав їсти приготувати, посуд помити. Через деякий час Дарина познайомила нового чоловіка з дітьми. Почали їздити один до одного в гості. Минуло п’ять років. Жінка зауважила, що Кузьма більше лежить на ліжку, ніж порається біля худоби.

– Я вже старий, сили не маю, – відповідав на її слова. – А ти ще молода, це треба тобі і твоїм дітям, тож працюй.

Встигала скрізь: їсти приготувати, попрати, картоплю посадити. Коли прийшов час її збирати, чоловік навіть мішка на плечі не подав: «Нема дурних таку вагу совати» – сказав і сів на стільчик у садочку. Щоденна робота підірвала здоров’я жінки і якось, виходячи з погреба, вона втратила свідомість. «Швидка» забрала в лікарню.

«Не приїжджай. Інакше в голові буде дірка»

За тиждень Кузьма навіть не навідався. Донька привезла гроші та продукти. Дарина наважилася зателефонувати до чоловіка.

– Що, була потрібна тобі здоровою, а зараз вже ні? – навіть не привітавшись, почала.

– Бач, яка ти догадлива, – аж розсміявся чоловік. – Мені треба, щоб вдома хтось робив, а не вилежувався по лікарнях. Тож, кажи, хай тебе дітки забирають додому. Я собі іншу знайду, а тебе не знаю.

– Та як же так, ми стільки прожили, – не могла повірити вухам. – Ну не розписались, то й що? Все ж було на моїх плечах, а тепер виганяєш на вулицю? Ні, так просто я не піду!

– Як тільки ступиш на поріг, матимеш дірку в голові, – пригрозив і вимкнув телефон.

Заплакана, дзвонила до дітей, а ті пообіцяли приїхати з міліцією. Як могла відмовляла: не хотіла сорому, та й боялася. Кузьма колись ходив на полювання і мав удома рушницю, хто зна, що собі надумає. Втішали згорьовану жінку подруги по палаті. Одні радили подати на співмешканця в суд, інші – плюнути й забути, треті – вертатися до своєї хати і жити далі.

– Вернутися то я можу, але там поселився внук з дружиною. Чи не заважатиму їм? – говорила крізь сльози.

За кілька днів про горе Дарини з десятої палати знала вся лікарня. Бабство є бабство, погорювали разом, поплакали. А тоді вирішили шукати Дарці іншого мужика.

– І що ви думаєте, засватала мене одна больна за свого брата двоюрідного, – підсумувала свою розповідь тітка. – Бачила я його. Непоганий, ще й молодший за мене. Добрячий характером, всім у палаті цукерки привозив. Живе самотньо у Володимирі, має квартиру двокімнатну. Каже, доглядиш мене до смерті – все тобі залишу. Пенсію отримує добру, бо воєнний колишній. Ех, думаю, треба попробувати. Але тепер я розумніша стала, потребувала, щоб все офіційно оформили. Завтра розписуватися будемо, то везу деякі продукти до святкового столу. Отак життя може повернутися!

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

• Нравится
•