Дівчина, яка народилася без рук, вчить дітей любити Бога і життя
Скільки претензій часто чуємо від здорових людей до світу, рідних, навіть до Бога! Тому, коли зустрічаєшся з тими, кому життя справді завдало удару, а вони з оптимізмом та надією дивляться у майбутнє ще й за все дякують Господу, по-іншому оцінюєш і самого себе. Софія Бухало із села Тинне, що в Сарненському районі на Рівненщині, саме з отих життєлюбів, котрі ніколи не нарікають на долю.
Дівчина швиденько прибігла додому, щойно їй зателефонувала мама, сказавши, що її хочуть бачити. Чесно кажучи, якби пані Людмила не сказала, що вона Софійці не рідна мама, ніколи б не здогадалася, настільки між ними щирі й добрі стосунки.
– Я її з шести років виховую, не дивно, що вона мені, як рідна. Їй, як кожній дитині, хотілося ласки, тому відразу почала до мене горнутися. Якщо до тата Софійка ще може щось буркнути, то до мене ніколи. Мені її було більше шкода, ніж інших наших дітей. Та моя свекруха, мама першого чоловіка, дуже мудра і добра жінка, якось приїхала до нас і каже: «Ти їй у всьому не потурай. Хай вона потроху до всього сама привчається, щоб могла собі дати раду. Ти не вічна, і як Софійка, нічого не вміючи, житиме?» – розповідає мама, яка, залишившись вдовою із двома дітьми, вийшла заміж за священика, отця Олексія, теж вдівця, у якого було своїх троє. У шлюбі в них народилися близнята, але одне померло.
Софійка була не з ледачих і вередливих. Підростаючи, навчилася усе робити ногами: писати, малювати, прибирати, навіть в городі полоти і їсти приготувати. Коли потрібно було мамі допомогти за дитиною найменшою доглянути, то й сама малюка сповивала.
– Ще малою, звичайно, трохи комплексувала, – зізнається Софія. – Коли ми приїхали в Тинне, спочатку не раз чула: «Безрука, безрука», трохи було прикро, та згодом люди звикли до мене, і я теж перестала зважати на увагу до себе. Школяркою пробувала одягати протези, але вони незручні, не могла дочекатися, коли прийду додому, аби мама їх швидше зняла.
У Софійки навіть було бажання вивчитися на психолога, хотіла поступати в Київ. Однак, прислухавшись до порад мами, поїхала в Городок (неподалік Рівного), де при жіночому монастирі є духовне училище, щоб вивчитися на регента. Якщо спочатку їй було лячно тут залишатися і навіть Людмила трохи запанікувала, як лишити дитину саму, то згодом Софія вже не уявляла себе без подруг, з якими навчалася.
– Дівчата мене жаліли: поки я вмиюся й зуби почищу, вони вже й ліжко застелять, хоч просила не робити цього, сама собі раду можу дати. Звичайно, мені спочатку було важче вчитися, не знала нотної грамоти, не вміла грати на музичних інструментах, як інші, але згодом «вписалася» і стало цікаво. Думаю, що ці три роки були чи не найкращими у моєму житті, – із захопленням згадує Софія і навчання, і своїх подруг.
Після училища дівчина повернулася до батьків і тепер керує церковним хором. А коли загорілася створити недільну школу, отець Олексій підтримав доньку і зараз дітки із Тинного вивчають молитви, таїнства церкви, найбільші свята року, життя святих, а ще розучують різні піснеспіви.
– Робота моя мені подобається, але якби не мама, важко було б. Коли вона є у церкві, я спокійна, а як її нема, якось тривожно. Вона дуже добре знає усі служби і може завжди підказати, – сміючись, додає Софія. – І так само, коли щось не розумію з церковних питань, звертаюся до тата. Хочеться багато чого розповісти дітям, навчити їх любити Бога. Я не нарікаю на своє життя, так вже має бути.
У дівчини багато енергії, а отже, й задумів теж. Дивлячись на неї, з яким запалом в очах вона говорить про малечу, роботу, життя, віриться, що у неї все вдасться, і діти, яких навчає, обов’язково зарядяться таким самим оптимізмом.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
| Comments: |
