Українка Ганна Валентинович – мати «Солідарності» – змінила хід польської історії

Коли 10 квітня два роки тому сталася трагедія під Смоленськом – розбився польський літак із президентом Лехом Качинським й урядовою делегацією – стало відомо, що серед 96-ти загиблих була українка Ганна Валентинович. Хто вона і як потрапила до такого високоповажного панства? Це, зрозуміло, найбільше зацікавило нас, українців. Як виявилося, ця жінка є фактичною засновницею у 1980 році професійної спілки «Солідарність», яка стала рушійною суспільно-політичною силою у поваленні комуністичного режиму в Польщі. Про свою сестру Ганну Валентинович розповідає її двоюрідний брат Микола Пашковець, який нині проживає у Києві.

З Валенсою дороги розійшлися

Більше того, за даними досліджень сучасних краєзнавців, не виключено, що родовід Ганни Валентинович (Любчик у дівоцтві) іде від Северина Наливайка. Народилася вона 15 серпня 1929 року в селі Садове (колись Сінне) Гощанського району на Рівненщині.

– Мама Ганни і мій батько – рідні брат і сестра, – розповідає Микола Пашковець. – 1939 року її мама Пріська Северинівна померла, залишивши по собі шестеро дітей. Ганна була третьою в сім’ї, після брата Івана (від першого чоловіка матері) та старшої сестри Ольги. Сім’я Любчиків під час війни бідувала, тому дванадцятирічну Ганну віддали у прислуги польському пану Мунтику Телесніцькому, який працював на Бабинському цукровому заводі. Вона наймитувала у них лиш за харчі. У 1943 році, коли на Волинь поверталася радянська армія, Телесніцькі втекли до Польщі. Вони тоді без дозволу батьків забрали з собою й Ганну, бо нащо втрачати дармову робітницю, хоча вже знали, що ті її розшукують. Осіли Телесніцькі у Гданську, де мешкала родина Мунтика. Дівчину обдурили, сказавши, що її сім’ю забили німці, а село спалили. Насправді ж згоріло сусіднє село Пустомити. Дівчині вбили в голову, щоб вона нікому не признавалася про своє українське походження, бо, мовляв, замордують. Ганна дивилася за господаркою, доїла корів, прислужувала старим і молодим, працюючи з четвертої ранку до пізнього вечора, а з неї ще й збиткувалися. За стіл до себе польське панство її ніколи не кликало, навіть на Святвечір. Щоб не сидіти в самотині, проводила його в стайні з кіньми. Дійшло до того, що за якусь провину її жорстоко побили. Дівчина не могла того стерпіти й у відчаї пішла до моря топитися. Її перейняла пані, яка брала в них молоко й, втішаючи, забрала до себе. Згодом знайшла їй роботу – доглядати дитинку в хорошій сім’ї. Коли маля підросло і ці люди виїхали в інше місце на роботу, своє помешкання залишили Ганні.

У листопаді 1950-го 21-річна дівчина пішла працювати зварницею на Гданську корабельню ім. Леніна. Вже скоро стала передовиком виробництва – виконувала норму на 270 відсотків. Про неї почали писати в газетах, у 1951 році обрали делегатом від Спілки польської молоді на з’їзд соціалістичної молоді в Берліні. Та атмосфера нещирості геть розчарувала дівчину, і вона здала членський квиток Спілки. Невдовзі не лише стала членкинею Ліги жінок, а й очолила цю організацію на корабельні. Не дивно, що у 50-х роках нею зацікавилася Служба безпеки. Дівчина сказала, що вона сирота польського роду з Рівного. У 1964-му, вийшовши заміж, Ганна змінила прізвище на Валентинович і прийняла римо-католицьке віросповідання.

Вже заміжньою стала профспілковим діячем на Гданській корабельні. У 1968 році, коли взялася за розслідування зникнення грошей з фонду допомоги робітникам, її хотіли звільнити з роботи, та увесь відділ став на захист Ганни. 1971 року зустрічається з Едвардом Гереком, секретарем Компартії Польщі. А в 1978-му Валентинович поступає в організацію із захисту прав робітників – «вільних профспілок» Побережжя. У її квартирі в ті часи побували найвідоміші опозиціонери Польщі, в тому числі і Лех Валенса та брати Качинські.

Служба безпеки вже пильно стежить за нею: посипалися догани й дисциплінарні зауваження, її не раз затримують на 48 годин, проводять обшуки. Та це українку не зупинило. «Може, в Польщі ще можуть бути бідні люди, але не повинно бути заляканих», – говорила не раз. Ці слова нині дуже актуальні й для нас. 8 серпня 1980 року за п’ять місяців до пенсії Ганну Валентинович звільнили з корабельні за опозиційну діяльність, офіційно приписавши їй «викрадення воску для приготування поминальних свічок». 14 серпня на її захист піднялася уся профспілка з вимогою відновити Валентинович на роботі. Через два дні цю вимогу задовільнили, і Лех Валенса заявив про готовність підписати угоду про припинення страйку. Та Ганна заперечила, наполягаючи на тому, що основна вимога учасників страйку – право на створення незалежних профспілок і, ставши біля воріт корабельні, не випускала робітників із заводу. Її включили до президії міжгалузевого страйкового комітету, а у вересні 1980 року вона – член президії міжгалузевого комітету засновників незалежного профспілкового самоуправління в Гданську. Поряд з Лехом Валенсою Валентинович стає найпопулярнішою та найвідомішою особою у профспілці. Вона відвідує британський парламент, гостює у прем’єр-міністра Франції, а в Голландії її визнають жінкою року. Ганну назвали тоді «справедливістю» «Солідарності». Після участі у підписанні знаменитого «21 пункту» угод з урядом Польщі про створення незалежних профспілок її охрестили Матір’ю «Солідарності» й визнали неофіційним ідеологічним лідером Гданського страйку. Але Ганна добровільно поступилася першістю у керівництві профспілки на користь Валенси, мовляв, на переговорах держадміністрація зможе краще порозумітися з чоловіком, аніж з жінкою. Безумовно, вона не хотіла створювати прецедент боротьби за лідерство, важливіше було досягти успіхів у розпочатій боротьбі. Хоча пізніше їхні дороги з кумом Лехом розійшлися: вважала політику Валенси після 1980 року примиренською, а круглий стіл, у якому взяли участь представники «Солідарності» й комуністичного керівництва Польщі, зрадою і «змовою з комуністами».

Після запровадження воєнного стану у 1981 році її заарештували. Відсидівши 11 місяців, знову продовжила опозиційну діяльність.

Повернулася до родини через півстоліття

Гданський інститут національної пам’яті у 2006 році подав інформацію, що в той час на Валентинович «полювало» сто працівників органів внутрішніх справ і таємних співробітників Служби безпеки, які 1981 року навіть хотіли її отруїти. 1 грудня 1982-го Ганну звільнили з корабельні, а у грудні 1983-го її знову заарештували в Катовіцах. У листопаді 1984 року на знак протесту проти репресій Ганна повернула в канцелярію Ради Польщі дві бронзові медалі і золотий Хрест за заслуги. Та саме її, а не Леха, у 2005 році Американський фонд жертв комунізму у Вашингтоні нагородив медаллю Свободи Трумена-Рейгана, яку вручив президент США Джордж Буш (їх отримали Олена Боннер, Вітаутас Лансбергіс і Вацлав Гавел). А в 2006-му Лех Качинський вручив їй у Королівському палаці у Варшаві найвищу нагороду Польщі – орден Білого Орла. У Чикаго навіть відкрито музей Валентинович.

– Довгі роки батько шукав доньку Ганну, безліч запитів відіслав, бо не знав, куди саме виїхала сім’я Телесніцьких, – з болем говорить Микола Дмитрович. – Якось у 1981 році дядька Назара викликали до КДБ й запитали: «Де ваша дочка Ганна?» «Вчиться у школі», – відповів той. Слідчий здивувався, але швидко здогадався, що, мабуть, є молодша дочка, яку теж назвали Ганною. «А у вас не було ще дочки Ганни?» «А-а! Та десь пропала. Польський пан як забрав, то по цей день не знаю, де вона. А може, ви щось про неї знаєте?» – з надією запитав старий. «Ні, ні. Ми нічого не знаємо. Можете йти». Та цинічна влада навіть не сказала батькові, що дочка жива. Бо, як потім з’ясувалося, відповідні органи в Польщі і СРСР добре знали, звідки родом Ганна Валентинович, і пильно відслідковували, чи не встановлює вона якихось зв’язків з ріднею в Україні. Помер батько Ганни у 1995 році.

Сама жінка довгі роки не наважувалася давати знати про себе. Допоміг Єфрем Гасай, краєзнавець-пошуківець з Тернополя, який почув зачитаного по радіо листа про розшук Ганни Любчик і надіслав запит до Варшавського адресного бюро. Наступного 1996 року, на цвинтарі у селі Садове, де живе її брат (у Рівному сестра), обійнявши хрест на могилі, Ганна зі сльозами на очах промовляла: «Простіть мені, тату, що не повернулася раніше, не розшукала вас. Недоля розлучила нас навіки, я вдячна вам, що шукали мене. Я рада і щаслива від зустрічей з рідними, що Бог допоміг знайти дорогу до родинного гнізда аж через півстоліття».

Напередодні 10 квітня 2010 року Ганна мені телефонувала й просила, щоб приїхав, бо має що розповісти. Вона не збиралася летіти – боліли ноги. Та їй перед цим зробили операцію – і стала почуватися краще, тому вирішила побувати ще у Катині. Якщо вона зразу не була готова, аби про неї розповіли в Україні, то потім погодилася, але сталася та біда. Мені одразу зателефонував її син Януш і сказав: «Мама більше не жиє». Крім сина, залишилися внук Патрик та внучка Кася.

Поляки шанують її, випустили біографічні книги, але пишуть про неї, починаючи з 14 років. І тепер, коли я їм кажу, аби доповнили роки дитинства, вони не хочуть вірити, що Ганна Валентинович українка. Це треба обов’язково виправити.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,

Рівненська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>