Менших брата і сестру піднімає старша Марина
Батько повіявся, а мама померла після того, як від хати залишилося згарище.
Це випробування найбільше випало саме на Марину Шнайдер, жительку села Калинівка Сарненського району. У 21 рік вона, старший брат і двоє менших залишилися без мами і без житла. 22-річний брат Віталій їздив на заробітки, тож опікуватися малими довелося їй.
- Коли померла мама, то про те, щоб віддати дітей у дитячий будинок, навіть не могло бути мови, - розповідає Марина. - Тому відразу оформила опікунство над десятирічною Олею і семирічним Сашею. Наша мама мала рак, але, підлікувавшись, вона вже трохи ходила. Та після пожежі злягла і через десять днів у 43 роки померла. 17 лютого минуло уже шість років, як її не стало... Якби хата була новіша, то, може, її ще б відремонтували, а то все старе, бо це ще бабина. На горищі у димарі цегла прогоріла, він упав на дах, отак і хата зайнялася. Після того, як пожежники усе тут залили, а потім воно все замерзло, то фактично уже нічим користуватися не можна було.
Маму Валентину з дітьми до себе забрала її подруга Оксана, яка жила сама. А через деякий час до них прийшов односелець Микола Кінда і сказав, що треба збирати гроші на житло. Односельчани допомагали, чим могли, а ще чимала сума прийшла з Америки - туди виїхало багато маминих знайомих зі Степані. Бо до пожежі жили там. Але у Степані будинки дорожчі, тому вирішили купувати у Калинівці, що поряд. За хату заплатили 25 тисяч гривень. Той же Микола організував ремонт, відразу і газ провели. Вже першого вересня молодші діти йшли до школи зі своєї хати.
Навчання Марині довелося покинути ще раніше, бо не вистачало грошей вчитися у приватному коледжі. Влаштувалася на роботу в степанську школу лаборантом, раніше тут мама працювала секретаркою.
Цікавлюся у Марини, чи є у них батько.
- Є, але він десь як поїхав, ще коли мама жива була, то більше вже й не появлявся тут. Навіть на похорон не приїхав. Раніше теж пропадав на рік-два, але повертався з грішми, а це навіть і знати про себе не дає. Наш знайомий його зустрів аж у Чернігівській області. Він там ніби якусь жінку має, каже, що йому добре. А у нас, мовляв, своє життя, і він заважати не хоче, - для Марини, зрозуміло, ця тема неприємна. - Та нічого, ми давали собі раду. Я трохи заробляла, на дітей платили соціальну допомогу по 250 гривень, маємо город невеликий. Тримати якусь худобу нам було невигідно, бо це ще більші затрати, а молоко, м'ясо, сало у Степані дешеві. Брат старший інколи допомагав, якщо міг заробити.
Зараз Марині уже легше - вийшла заміж, і, як кажуть, є надійне плече. Чоловік Саша у неї добрий, не злякався, що треба ставити на ноги жінчиних менших брата і сестру. Жити із сусіднього села перейшов до дружини. У них уже народилася Каролінка, тож Марина зараз у декретній відпустці. Та й діти уже підросли, допомагають.
- Звичайно, як діти, інколи треба насварити, інколи пожаліти, але вони вдома, у своїй хаті. Живемо тепер, як і всі люди.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
| Comments: |
