Мріяв підкорити небо вертольотом, а підкорив фотооб’єктивом

В Олександра ніколи не було проблем зі здоров’ям, з дитинства займався греко-римською боротьбою. Недуга ж заявила про себе, коли був на першому курсі університету, хоча перед вступом до вишу медогляд ніяких симптомів не виявив. Туберкульоз кісток прогресував такими темпами, що за кілька місяців хвороба прикувала хлопця до ліжка на три довгих роки.

– З чого почалося захоплення фотографією?

– Коли після виснажливого лікування я зміг пересуватися по кімнаті на милицях, дуже багато часу став проводити біля вікна. Ось так, спостерігаючи за природою та перехожими з восьмого поверху, захотілося зафіксувати певні картинки, які більше не повторилися б. Так і народилися мої перші фото.

– Фотографуючи пейзажі з вікна, думали про те, що згодом це стане професією?

– Про таке навіть не мріяв (сміється). Фотографував, як то кажуть, «в шухляду». Максимум, на що я сподівався, роздрукувати знімки згодом і повісити на стіні своєї кімнати. Взагалі ж моя професійна діяльність почалася в 1999 році з виставки «Погляд із вікна». Тоді до мене стали приходити фотографуватися люди. У 2001-му я був прийнятий до Спілки фотохудожників України. Так все і закрутилося.

– Що найбільше полюбляєте у своїй професії?

– Взагалі фотографую все: і людей, і квіти, і побут... Проте, найбільше захоплює небо та вечірнє місто. Також дуже люблю відкривати для себе щось нове у людській психології, адже я ще і дипломований психолог. Пам’ятаю, як у Рівному організвувалася виставка картин людей, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, мене запросили сфотографувати ув’язнених. Чесно кажучи, довго вагався, не давав згоди, переживав, що ніколи не працював із такими людьми, та й пересуватися «лабіринтами людських сховищ» мені, з обмеженими фізичними можливостями, непросто. Але ті враження, які я отримав від роботи, вартували того!

– Чому?

– Спілкуючись, розумієш, що вони живуть у своєму світі, що час у камері протікає зовсім не так, як у нас. Ми звикли до того, що зеки брутальні, грубі мужлани, у яких немає нічого святого. Насправді ж – це люди з глибокою життєвою філософією, з тверезими поглядами на реальність. А ота їхня ворожість – лише захист від нашого агресивного світу.

– Якби була можливість сісти за штурвал, залишили б фотосправу?

– Навіть не замислювався про таке. Хоча, якби сів у вертоліт, фотографією займався б і далі, лише для себе.

– Ви знімалися у дитячій «Битві екстрасенсів»…

– Погодитися на участь у проекті змусила звичайна людська цікавість. Просто доводилося зустрічати людей із паранормальними здібностями і хотів на собі перевірити ефективність їхньої роботи. Результати перевершили всі мої сподівання – діти були неймовірно сильними екстрасенсами і гідно справлялися із поставленими завданнями.

– Що, на Вашу думку, є найціннішим у житті?

– Головне, щоб люди перестали бути егоїстами, дбати лише про своє власне «Я». Треба просто жити і радіти тому, що живий, можеш говорити, бачити, пересуватися, адже тисячі людей позбавлені і цього.

Марія МАРТИНЮК,

м. Рівне

 

 

 

• Нравится
•