Три роки тренувань – і майстер спорту міжнародного класу!
«Через терни до зірок» – ці слова справді про Володимира Хоменка. Доля цього чоловіка, інваліда ІІ групи із села Балучина Буського району, що на Львівщині, – це приклад для багатьох з нас, наскільки терпіння, цілеспрямованість, доброта і любов переборюють усі труднощі життя. Саме ці якості допомогли пану Володимиру не лише створити міцну сім’ю, а й досягти великих спортивних успіхів. Він – бронзовий призер відкритого чемпіонату Франції в командній першості, переможець відкритого чемпіонату Бельгії, чемпіон Європи в особистій першості, срібний призер в командній першості чемпіонату Європи серед неповносправних у стрільбі з лука. Хоча пережите ним могло б зламати не одного із нас...
Два роки не вставав з ліжка
Володимир Хоменко – інвалід з дитинства: ще маленьким упав з табуретки, важко травмувавши хребет. Якби тоді батьки вчасно звернулися до лікарів, то мо’ проблем зі здоров’ям вдалося б уникнути, а так згодом хвороба почала прогресувати – і хлопчикові довелося пролежати в гіпсовому корсеті, не встаючи з ліжка, два з половиною роки. До фізичного болю додавався й душевний: мама в лікарню до сина навіть не навідалася. Не дивно, що згодом її позбавили материнських прав, адже при розлученні з чоловіком написала розписку, що від виховання сина відмовляється.
Життя з мачухою та її дітьми теж залишило свій шрам на серці. Порції їжі пасинка від дітей мачухи відрізнялися не раз. Від болю й образи хлопець якось украв десять карбованців, за які купив цукерки і м’яч. Коли пропажу грошей «списали» на сусідку, Володя не втримався і признався. За свою чесність добряче поплатився: батько, прив’язавши сина-інваліда в хлівчику, відлупцював його... металевим ланцюгом. Після того сусідка дуже жалкувала і не раз говорила: «Хай би краще думали, що я злодійка». Володя від таких батьківських катувань змінився у поставі й ході, навіть згорбився. Невдовзі вони наклалися на давню травму хребта і призвели у 16-річному віці до паралічу ніг. Два роки нерухомості закінчилися операцією на хребті, яку проводили в Одесі. Цього разу від сина фактично відмовився й батько – на лікування не дав ні копійки. Можна лише уявити, що переніс юнак, довідавшись, що тато в цей час ще й офіційно від нього відмовився. Але син пізніше простить цю образу... У 18 років він зіпнувся на ноги і почав самостійно вчитися ходити: спочатку на милицях, пізніше – з паличкою. Згодом влаштувався на роботу і повністю навчився давати собі раду.
– Вже з малих літ натерпівся всього. В школі – насмішки, побої, горбатим називали. Доводилося відбиватися і від старших, і від менших, – з болем пригадує дитинство Володимир Хоменко.
Володимир та Любов ХОМЕНКИ
Згоду на шлюб випрошував на колінах
З дружиною Любою, інвалідом І групи, Володимир позна-йомився в 1979 році. Люба після закінчення школи-інтернату для інвалідів працювала на швейній фариці у Херсоні, де жив Володя. Та коли цех перенесли на вищий поверх, дівчина розрахувалася (їй було важко підніматися сходами) й повернулася на Львівщину до мами, де мала надомну роботу. Володя, закоханий у Любу, приїхавши до неї, сказав, що хоче одружитися. Але почув, що вийде заміж за нього лише тоді, коли отримає на це дозвіл від його батька, добре розуміючи, що вибір хлопця дуже ризикований, бо її недуга прогресуватиме. Люба не хотіла, аби рідні коханого її проклинали. Батько цього разу «занепокоївся» долею сина і категорично заборонив одружуватися на дівчині-інвалідові.
– Впав на коліна і плачу: «Дай згоду». Його покійна дружина Марійка теж просила, а він ніяк, – цього Володимир не може забути й до сьогодні. – Тоді я сказав, що попрошу якогось підлітка написати: «Вона твого почерку не знає, але мене тоді забудь». Батько написав про свою згоду, а я відіслав Любі. Зробили в мене весілля, хоча Люба дуже не хо-тіла, мовляв, як каліка буде одягати біле плаття. «Якщо ще раз плануєш заміж виходити – не одягай, а якщо ні, то мусиш одягнути», – сказав їй. Років через десять, дивлячись на фото, вона зі сльозами подякувала за весілля.
Гостюючи в рідних на Львівщині, придивилися до цегляної коробки і таки відважилися її купити. В село Балучин приїхали з Любиною мамою, яка стала для них великою підтримкою, допомагаючи по господарству. Володимир влаштувався на дві роботи, аби лише закінчити будинок. А ще купив станок для плетіння залізної сітки для огорожі. В цій роботі тоді ще допомагала й дружина. Хата у Хоменків не гірша від тих, які мають здорові люди: велика, з газовим опаленням, вмебльована. За 700 доларів, що заробив у Москві, працюючи на усіх «чорних» роботах, хату поштукатурили знадвору. Батько, якого забрав ще при житті сюди і зробив операцію на серці за 6000 гривень, навіть трохи позаздрив, що в сина краще господарство, ніж у нього. Слухаючи Володимира Хоменка, відразу згадуєш нарікання здорових людей, які «не можуть знайти роботу», або тих, хто заробляє на життя «дитячими» грішми. Але найбільше це подружжя вражає своїми взаємостосунками – тут любов непоказна, а щира й світла!
– Люба – це стимул у моєму житті. Без неї я б нічого не досяг і нічого б не мав. Вона, як сонечко, тримає і гріє мене на цьому світі, – це з любов’ю і ніжністю говорить чоловік, якому треба вранці свою дружину занести в туалет, вмити, одягнути, причесати і посадити за «робочий» столик чи в інвалідне крісло.
Від Люби, яка лише рухає пальцями рук, ми не почули жодного нарікання ні на свою долю, ні на людей. Вона вдячна усім, хто хоч чимось допоміг у житті, а на усілякі непорозуміння чи неприємності не хоче зважати, бо, як каже: «Таке вже життя, і люди в ньому теж різні». А тому просить свого «зайчика» (так називає чоловіка) не згадувати образ.
Дружина поцілунком благословила у спорт
Та не важко здогадатися, що в душі у Володимира засіли не образи, а той біль і кривда, яких вдалося зазнати, вибираючись у цьому житті від пітьми до світла. Здавалося б, навіть того, що досяг, уже вистачило б для утвердження чоловічої гідності. Але йому хотілося чогось більшого. Тому почувши, що є можливість тренуватися у стрільбі з лука, відразу вхопився за це. Спочатку їздив на тренування із санаторію, де лікувався – він за сім кілометрів від Львова. Вдома треба було про це зізнатися дружині, яка таких ініціатив не підтримувала, бо грошей ледь на хліб вистачало. Та коли через місяць таки сказав про своє спортивне захоплення, Люба не перечила, а лише поцілувала за таку впертість. До Львова з Балучина 50 кілометрів, і Володимир їздив на тренування чотири-п’ять разів на тиждень!
– Позаймавшись три тижні, рука від болю німіла й відмовляла. Судоми зводили ногу, – Володимир жвавішає, розповідаючи про спортивне життя. – Жінка сварила, що спорт знищить мене. Та вже через чотири місяці брав участь на чемпіонаті України серед інвалідів. Тоді, заробивши 25 гривень, купив міксер, який до цього часу маємо, як пам’ятку. Хотів через п’ять років стати майстром спорту міжнародного класу, але Бог дав, що став ним раніше – через три. Ще за рік виграв відкритий чемпіонат Бельгії. У 2001 році переміг на чемпіонаті Європи в особистій першості. Після чого очолив Асоціацію інвалідів у Буську. У 2003 році під час відбіркового матчу Україна – Вірменія після першого тайму оголосили про вручення мені автомобіля. Не міг у це повірити. Але справді Суркіс вручив ключі, відгукнувшись на звернення голови Львівської держад-міністрації до нардепів допомогти придбати мені авто.
На жаль, навіть у спорті не обійшлося без інтриг і прикрощів, однак переборов і це, продовжуючи тренування. Його спортивні досягнення – це вияв великої мужності, настирливості, сили волі, а ще прояв чоловічої честі. Володимир Хоменко зумів довести, що інваліди мають право на повноцінне життя, на земні радощі й неабиякі досягнення. Правда, поїздка в Корею у 2007 році була останньою: через складну операцію (видалений правобічний вестибулярний апарат) зі спортом довелося назавжди розпрощатися і навіть залишити тренерську роботу у Буську.
Зараз Володимир весь час зі своєю Любою. Щоб підтримувати сім’ю матеріально, складає кросворди і розсилає у різні видання. Люба знаходить радість у бісероплетінні – ця справа їй ще під силу. Вони живуть одне для одного, бо жодні хитрощі не допоможуть приховувати кохання, коли воно є, як і вдавати це почуття, коли його немає. Дивлячись на Володимира і Любу, розумієш, що, обділені здоров’ям, вони заслужили у Бога найголовніше – любов!
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Львівська область
| Comments: |
