Втекла з радянської каторги і шість років переховувалася в рідному селі

Трагічна, драматична і водночас щаслива материнська доля простої української жінки Одарки Філончук із села Тріскині Сарненського району варта того, щоб про неї написати роман. Скільки довелося пережити, перетерпіти, витримати і не зламатися. Ця жінка – невичерпна оптимістка, гідно приймала всі удари долі, яких було дуже багато на її віку. Мені здається, не кожен чоловік зміг би вистояти. Навіть у найстрашніші моменти вона не втрачала віри в Божу милість і відчувала Господню присутність на кожному кроці.

 

На заслання – в постолах

– Така в мене була житка (житкою мешканці Полісся називають життя – авт.), що й за день не розповісти, – починає оповідати бабуся. – Мої батьки вважалися бідними, мали тільки гектар землі. Я народилася у 1929-му, була четвертою дитиною...

Одарка ходила ще в польську школу. Коли дівчинці було десять років, на Західну Україну прийшли совєти. Поліські селяни щиро раділи новій владі – адже прийшли визволителі. А влітку 1941-го їх прогнали німці. Вони також називали себе визволителями. Але згодом життя показало, що совєти і нацисти були окупантами на українській землі. Тому старший брат Одарки Дмитро, як і більшість поліських юнаків, пішов воювати в УПА. Дві старші сестри вийшли заміж і мали свої сім’ї.

Батьки повмирали, а дівчинка залишилася сама. Доглядала худобу, працювала на землі. У 1947 році енкаведисти вбили брата Дмитра. Невдовзі прийшли за Одаркою. Ніхто їй нічого не пояснював, тільки сказали, що вона сестра „ворога народу”. І 17-літню дівчину відправили на Сибір, аж в Іркутську область.

– Завезли мене разом з іншими українцями в село серед тайги. А в мене ніякої рідні, жодної близької людини. Інші цілими родинами, їм було легше, допомагали одне одному. І бачу, що згину в чужій стороні. В мене ні одягу, ні харчів. Ходила на роботу в постолах. Їсти нам не давали, тримали там, щоб вислані українці згинули. Якраз почалися люті сибірські морози. Вмер один чоловік, його накрили гіллям і все. Навіть ніхто могилу не копав, земля замерзла, як камінь. Постоли мої вже стопталися, залишилась боса. Бачу, скоро і мене так прикидають гіллям, як того чоловіка, – згадуючи ці страшні моменти свого каторжного життя, бабуся Одарка не могла спокійно говорити, почала плакати. – А то якось покликав начальник і каже, що мені дадуть добрі харчі й одежу, якщо буду йому розповідати, що між собою люди говорять. Думаю: «Ах ви, кати, привезли в таку біду і хочете, щоб я ще й сексотом стала, своїх людей продавала! То ви мене більше не побачите». А той начальник щодня до себе викликав і вимагав, щоб йому доносила. Якщо не буду, то відправить на шахти, а там – смерть.

І відчайдушна поліська дівчина, яка далі Сарн не бувала, щоб зберегти гідність і не стати зрадницею, наважилася на втечу. Вона тільки знала: потрібно їхати на захід, там – Україна, її рідні Тріскині…

– Через те село, в якому жили українські спецпоселенці, проходила залізниця, – згадує жінка. – Хоча поїзди не зупинялися, але трохи пригальмовували. Я вскочила в товарняк і так три дні їхала, аж поки він не зупинився. Охляла, замерзла, майже боса, пальці на ногах повідморожувала, але не вмерла. Молода була, навіть не задумувалася, що мене далі чекає. В такому віці не сильно цим переймаєшся. Хотілося жити і повернутися додому. Видно, на це була Господня воля. Скільки разів могла зірватися на рейки і від мене нічого й не залишилося б. Як ешелон доїжджав до міста, то вже помаленьку рухався. Я зіскакувала і далі йшла пішки. Бо на вокзалах повно патрулів, міліції. Тому станції обходила і за містом знову сідала.

 

Три доби лютої зими – у стіжку сіна

Нині бабуся Одарка не пам’ятає, скільки часу тривала ця жахлива дорога, але дісталася якось до Москви. Завжди на її шляху траплялися милосердні і щирі люди, які не запитували, звідки і куди їде дівчина. На якомусь безіменному полустанку один чоловік дав їй їсти, натопив грубку, щоб відігрілася. З Москви до Києва вже було легше дістатися, а звідси – і в Сарни. Хіба можна передати словами, скільки разів завмирало дівоче серденько, коли чула гавкіт собак і бачила військових чи міліціонерів?!

– Якось я зайшла в невеличкому містечку у двір до однієї баби. Вона винесла мені кусень хліба і кварту молока. Побачила, що я боса, і дала якісь онучі, щоб обмотати ноги, – з вдячністю згадує жінка свою рятівницю.

На кожному кроці цій сміливій поліській дівчині допомагав Господь. Через кілька тижнів завершилася її мандрівка через весь Радянський Союз до рідного села – понад шість тисяч кілометрів. Але не закінчилися її муки. Де сховатися, щоб не знайшли? В Тріскинях усіх людей попередили: хто буде їй допомагати, також потрапить на Сибір. До родини боялася йти, адже там могла бути засідка. Хіба можливо передати той страх, ті прикрощі, яких довелося зазнати. Зараз навіть важко повірити, як їй вдалося шість літ уникнути арешту та ховатися від облав.

– Чекала, поки господарі попораються, тоді ховалася в клуні чи на вишках. Як вже дуже захочу їсти, зайду в якусь хату, то односельчани давали хліба чи картоплі, так і харчувалася, – продовжує вона.

Люди в селі різні, згадує бабуся. У своєму сховку довго ніколи не спала. Прокидалася ранесенько, щоб перебратися в інше місце. Якось прокрадалася через садок, а господар її побачив, відразу подався в сільську раду і заявив. Адже всі знали, що Одарка втекла з Сибіру і переховується. В Тріскині відразу приїхали енкаведисти, оточили все село і взялися її шукати. Зібрали місцевих чоловіків і обходили кожен двір, хлів, клуню.

– Я заховалася у великий стіжок сіна коло болота. А місцеві сексоти доповідають: бачили біля лісу, біля хутора, в саду. Мене врятувало тільки те, що почався сніг. Залізла в той стіжок наверх, зарилася в сіно, всі мої сліди замело. І просиділа там три дні і три ночі. А вони все село перевернули, але мене так і не знайшли. Отака житка була, і навіть ні разу не заслабла, – додає жінка.

 

Жила в хаті начальника КДБ

А далі бабуся Одарка розповіла ще одну неймовірну історію про несподіваний поворот своєї долі. Коли вона зрозуміла, що рано чи пізно її в селі знайдуть, вирішила перебратися в Сарни. Найнялася обробляти города до однієї заможної жінки.

– Вона керувала всіма магазинами в Сарнах, – продовжує спогади, – а чоловік був головним кегебістом у місті. Так я опинилася у хаті чекіста Чечоткіна. Була нянькою, гляділа їхніх дітей, вони мене замикали і йшли на роботу. Він вдома ніколи не ночував, боявся повстанців. Пам’ятаю, тільки один раз спав вдома і то вдягнений, з пістолетом. Він, напевно, здогадувався, хто я така, але не продав і не арештував. Та й після багато років вони зі мною зналися, приїжджали в гості, я до них їздила. Вони вже повмирали і син їхній, а дочка виїхала в Ізраїль.

Після смерті Сталіна я пішла здаватися. Але в міліції повідомили, що до мене ніяких претензій не мають, можу спокійно жити в своєму селі. Навіть не запитали, де я була стільки років. Як виживала, ви запитуєте? По людях ходила за наймичку. Коли мене вивезли, то нашу хату і всю худобу забрали большевики, зробили мене жебрачкою. Тепер на місці нашого двору церква стоїть.

Із заміжжям в Одарки не склалося. Свекруха дуже не хотіла, щоб Степан брав бідну сироту, та ще й каторжанку. І пішла вона з малесенькою дочкою Ніною жити до старшої сестри Христі, яка з чоловіком Яковом мала восьмеро дітей. Але й на цьому випробування для неї не закінчилися. У 1963 році Христя померла.

– І всі дітки стали моїми, – каже жінка, яка враз стала багатодітною матір’ю. – Найменшій дочці був один рік. Сказати, як ми жили? По-всякому бувало. Це ж треба було всіх вдягнути. Ткала полотно, сорочки шила.

У 1971 році в них з Яковом народився син Віктор. У 1982-му чоловік помер. Про покійного жінка говорить з великою повагою:

– На все село був господар і бондар: робив бочки, діжки. Ніколи ні про кого з людей не сказав жодного поганого слова.

Нині бабуся Одарка почуває себе щасливою, всі дітки повиростали, мають свої сім’ї. П’ятеро живуть в Севастополі. Старша дочка закінчила інститут, її направили на роботу, там вийшла заміж, а потім перетягнула половину сім’ї. У 2009 році діти, онуки і правнуки з’їхалися і вітали маму Одарку з 80-літтям. Зараз вона живе з наймолодшим сином Віктором. Онуки не дають нудьгувати. Ще донедавна їздила на велосипеді і співала в церковному хорі.

Кость ГАРБАРЧУК,

Рівненська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

• Нравится
•