Село Любанівка тримається на одній жінці
Як живеться самотній пенсіонерці у старенькій хатині серед лісу
Село Любанівка Млинівського району у зв’язку з безперспективністю виключене з адміністративно-територіального обліку. Але й нині тут мешкає 70-річна Ніна Хайчевська. Її зачасти називають відчайдухою та дивачкою, адже ні прохання, ні вмовляння щодо переселення на Ніну Володимирівну абсолютно не діють.
Вдома навіть нема світла
Любанiвка, що у Млинівському районі, – це в основному вже історія. Було село з декількома сотнями жителів – і нема. Одні виїхали у Чехію, адже у селі більшість жителів мали чеський родовід. Інші повмирали. Оселі порозвалювалися, позаростали чагарями. Глянеш нині з пагорба на долину, де колись вирувало життя, і бачиш: лишень комини стирчать із заростей.
Зрештою, списувати Люба-нівку в історичний архів зарано. Бо доки є у селі людський дух, доти воно не стерте з лиця землі. Тримається Любанівка на одній жительці вже одинадцятий рік. Відтоді, коли Ніна Володимирівна поховала чоловіка, а перед ним – батька.
– На перших порах і страшно, і моторошно було, – зізнається пенсіонерка, – але вирішила: житиму тільки у батьківській хаті, бо для мене усе тут рідне. Маю помешкання в Рівному, де колись з чоловіком працювали на заводі «Азот», а переїхали сюди заради того, щоб доглянути батьків. Часом до себе кличе донька. Не скажу, що я тут самотня, хоч зв’язку з «цивілізацією» фактично ніякого нема. Ні електрики, ні телевізора, ні телефону. Лишень одне радіо на батарейках, яке іноді ввечері слухаю. Правда, коли починають про політику говорити, то відразу виключаю, щоб не псувати собі настрій. Колись про Любанівку казали: «Яке гарне село… Які гарні тут люди…» А насправді була лиш одна агітація – щоб до влади дорватися. А потім забували про Любанівку – чи жива вона, чи здорова.
Меморіал у Любанівці
Було стільки людей, що в клубі стільців не вистачало
– У селі є Меморіал слави. Тут поховані солдати-визволителі, які загинули у 1944 році. Декілька років сюди ніхто з влади не навідувався. Я сама доглядаю за братською могилою, а квітів насаджую там навіть більше, ніж біля хати…
Саме біля обеліска і застали Ніну Хайчевську. Зрештою, відшукати її мені допомогли пси, підтвердивши тим самим почуте у сусідніх із Любанівкою Брищах: «Знайти, де живе Хайчевська, і трудно, і легко, бо тільки-но доїдете до її хати, назустріч вибіжать собаки». Так воно і сталося. Погавкали трішки на авто, а потім попрямували у бік обеліска, ніби вказуючи місце, де треба шукати хазяйку.
– О, собаки – це мої найвірніші друзі, – каже хуторянка, – з ними і на-дійніше, і веселіше. А ще у моєму господарстві є чотири курки та чотири коти. Усі – як одна сім’я. Доки вистачає сил, обробляю город, де саджу картоплю, моркву, капусту. Маю вдосталь полуниці, яблук, вишень, черешень, смородини. Під боком – ліс, тож і гриби вдома не переводяться. Ходжу в магазин у сусіднє село, що за десять кілометрів звідси. Понакупляю там за пенсію усілякого продукту. Отак і живу – від магазину до магазину, від світанку до смерканку у своєму затишному куточку. Сюди, у Любанівку, зараз мало хто навідується. А колись вирувало село. Що не житель – то талант. І в роботі, і в пісні. У сільському клубі збиралося стільки люду, що стільців не вистачало – з домівок приносили.
Сергій Новак,
Рівненська область
| Comments: |
