Харківський щоденник

Нещодавно депутати Волинської обласної, Ківерцівської та Володимир-Волинської районних рад побували із триденним візитом на Харківщині. Спілкувалися із депутатами Харківської обласної і міських рад, познайомилися з опозицією Ізюмського та Дергачівського районів, оглянули музей Григорія Сковороди, першу столицю України Харків… Результатом поїздки стало підписання угоди про співпрацю між Волинською та Харківською обласними партійними організаціями «Батьківщина».

Як наш земляк в Ізюмі українські школи відкривав

А починалося усе так: одного травневого ранку на адресу волинської організації партії «Батьківщина» надійшов лист від харків’ян-опозиціонерів. Мовляв, пропонуємо дружити та ділитися досвідом Сходу і Заходу. Голова волинського осередку Анатолій Грицюк на цей заклик відгукнувся першим і майже відразу запросив делегацію харків’ян у гості. Цю поїздку вони і досі згадують із задоволенням: особливо Шацькі озера, наші сільські чепурненькі будиночки і санаторій «Пролісок», в якому з того часу вже побувало, виявляється, немало харків’ян.

Тож коли наша делегація пізнього вечора «висадилася» у Харкові – нас зустрічали, як дорогих гостей. За 1000 км від дому з нами спілкувалися виключно українською мовою, щиро розпитували про волинську землю і наші традиції.

Ізюмський район, в який ми потрапили першого дня, межує із Донецькою і Луганською областями. Нашим гідом тут виступала Любов Шамрай – голова Ізюмської районної партійної організації «Батьківщина». Від неї дізналися, що колись Ізюмщина була найбагатшим краєм Слобожанщини (для порівняння: до революції тут розводили 227 тисяч овець, а в найкращі радянські часи – лише 27 тисяч).

Звісно ж, окрім власне оглядин визначних місць Ізюмщини, було цікаво поспілкуватися із активом районної і міської пар-тійних організацій «Батьківщини». З огляду на те, що більшість населення підтримує біло-блакитних – прибічники Юлії Тимошенко тут і справді у глибокій опозиції. Їх всіляко притискають, а бізнесменам обіцяють «закатати бізнес в блін, якщо є членом «Батьківщини».

– У нас дуже малоінформоване населення, – говорить Любов Миколаївна. – Не люди такі, а саме та інформація, якою їх «годують». Проте не здаємося і робимо все, що можемо. Ми єдині в Україні оскаржили в судовому порядку рішення мерії не надсилати наші висновки щодо зборів земельного референдуму до ЦВК. І при всьому скепсисі до наших дій – суд таки виграли.

Зустріли ми на Ізюмщині і нашого земляка Василя Лесика, який родом із села Щитинська Воля Ратнівського району. Закінчив історичний університет у Харкові і за направленням потрапив сюди на роботу. Він справжній патріот України, бо, працюючи завідувачем міського відділу освіти, таки добився того, що в місті з’явилися українські школи.

– На початках незалежності в Ізюмі всі дев’ять загальноосвітніх шкіл були російськомовними, – розповів він. – Тепер вони україномовні. В російських класах навчається лише до 300 учнів. Я також двічі пробував свої сили, претендуючи на крісло мера міста. Однак, зважаючи на те, що залишаюся вірним «Батьківщині» – мені це не вдалося.

 Бандерівець у Бугаївці – звучить гордо!

Наступною зупинкою в Ізюмському районі стало село із промовистою назвою Бугаївка. Таке враження, що я повернулася у радянські часи. Коли сільськими курними дорогами туди-сюди сновигають навантажені силосом трактори. Коли в обідню пору чути гул доїльних апаратів і пахне молоком. Коли на полях рівними шнурочками видніються скирти соломи. Навіть школярі тут носять на собі відгомін Союзу – галстуки – тільки вже жовтого, зеленого і синього ко-льорів, залежно від класу. У центрі села кафе-бар, перукарня і навіть салон краси, в який записуються за кілька тижнів!

Голова тутешнього СК «Восток», одного із найбільших сільськогосподарських підприємств Харківщини, Герой України, депутат обласної ради Андрій Ровчак – дуже цікава людина. І недарма його хвалять – він зумів зберегти «Восток», не дозволив розібрати його по цеглинці, як це трапилося на більшій частині України. В сільському господарстві всього Ізюмського району працює 1,5 тисячі чоловік, із них третя частина – у Ровчака. Відрахування у бюджет – 40% «бугаївських» коштів.

– Маємо п’ять тисяч гектарів землі і шість тисяч поголів’я великої рогатої худоби, з них 2300 дійних корів, – розповідає про господарство Андрій Ровчак. – Тримаємо биків, з 1997 року виробляємо сперму і продаємо її. Також після довгих протистоянь із незаконною «прихватизацією» маємо ставки, де за повним циклом розводимо рибу. Хоча це дуже важкий бізнес. Наприклад, вивів малька, вигодував, спустив нарешті воду – і що хочеш роби із рибою: хоч бери і викидай, якщо нема кому збути. Взагалі у нас працює 500 бугаївчан і ще 130 працівників в інших селах, які трудяться на наших дочірніх підприємствах. Більшість колективу тут вже понад 30 років. Так, оплата праці невелика, адже ми дуже залежні від реалізації. Вже пережили ті часи, коли два відра молока – це літр солярки. І як тоді важко було пояснити людям, що треба перечекати, не розбігатися, посидіти без зарплати. Адже я міг би здати всю худобину на забій, виручити гроші й роздати їх працівникам за одним махом… А далі що? Все. Та мене підтримали, люди увійшли в моє положення.

Андрій Якович дуже здивував нас одкровенням – Бугаївка відрізняється від інших сіл Слобожанщини… волинським пат-ріотизмом. Виявилося, що більше сорока родин, які тут живуть і працюють, приїхали саме з Волині. Мовляв, Ровчак їх агітував сюди податися. Селяни-заробітчани із Маневицького, Камінь-Каширського, Любомльського районів одружувалися тут, народжували дітей. Їх, як і самого Ровчака, до речі, називають бандерівцями без жодного негативного відтінку. Навпаки, стверджує Андрій Якович, у цьому слові гордість, бо бандерівці – це справжні патріоти і дуже працьовиті люди. І тепер жодне весілля, відрядини в армію чи іменини у Бугаївці не обходяться без пісні «Волинь моя, краса моя».

– Якось, років десять тому, їздили ми на сільськогосподарську конференцію по тваринництву у Львів, – розповідає Андрій Якович. – Повертаючись, зупинялися у різних західних областях, і під час спілкування із вашими національно-свідомими людьми нам було соромно за наш край. Я приїхав додому ніби просвітлений, і відтоді не було такого року, щоб ми своїх дітей зі школи не відправляли відпочивати та на екскурсії на захід країни: Карпати, Львів, Івано-Франківськ, Волинь.

Мирослава КОСЬМІНА,

Харківська область

• Нравится
•