Інтерв’ю у батька беруть сини

Дуже важко писати про відомих людей, вдвічі важче про родичів, а коли це ще й твій батько... Ми надзвичайно хвилювалися, готуючись до інтерв’ю, адже це велика відповідальність. Довгі тижні збиралися вчотирьох, обговорювали, дискутували, щось додавали, щось викидали, одним словом – підготовка кипіла ще задовго до розмови. Звичайно, все знаємо про батька, і, здавалося, це легко, просто – описати його життя. Євген Якович є цікавою і непересічною особистістю, він – заслужений журналіст України, Кавалер ордена за заслуги 3 ступеня, редактор майже стотисячного тижневика, автор багатьох художніх творів. Багато чого добився у житті: виховує чотири сини, збудував чотири хати, посадив чотири сади, написав чотири книги, з його допомогою видаються чотири газети. І хоч його фартове, улюблене число «чотири», на цьому не збирається зупинятися.

Підібрати такі питання, щоб вразили, щоб зачепили за живе, щоб він поділився з нами і читачем своїм сокровенним – це було дуже непросто. Нелегко й описати насичене життя нашого батька, його переживання, хвилини радості і болю. Постійно активний та енергійний. Сильний духом і характером. Але наділений невичерпною щирістю та людяністю. Доволі хвилюючою вийшла розмова. Не раз, розповідаючи, батько переривався, ковтаючи гіркоту спогадів і стримуючи скупі чоловічі сльози. Звичайно, в одному інтерв’ю не описати всього, що він нам розказав, але найголовніше ми все-таки постарались донести. Як у нас вийшло – судити вам.

– Як почалася твоя журналістська дорога?

– Писати в газету я почав ще з восьмого класу. Відразу після школи мене взяли в районну газету. Не все у мене вдавалося. І якось один з журналістів сказав: «Нічого, хлопче, у тебе не виходить, йди краще в профтехучилище». Мене це так зачепило, дістало, виник такий супротив. Хотілося довести, що я не такий, що все-таки вступлю і стану журналістом. Після того пропрацював місяць чи два в редакції і написав заяву на розрахунок. Тоді дали мені першу зарплату – 75 рублів. Це були великі гроші для хлопця. Приїхав додому, віддав їх мамі, а сам стою, зуби зціпив, хочу плакати. Мама побачила це, пригорнула і питає: «Синочку, що сталося?» Я у відповідь прошепотів: «Мене вигнали з редакції…» Мама моя була великим психологом. Своєю рукою погладила по плечу і сказала: «Сину, не переживай, якось воно буде». І коли вийшла, у мене потекли сльози – я розплакався, як мала дитина.

Спочатку працював завідувачем бібліотеки. Тоді було багато часу читати, готуватися до вступу. І в мене вийшло. Після першого курсу дуже пізнавальною була практика у газеті на автобусному заводі. А загалом, якщо від початку навчання я отримував трійки, то закінчував університет з відмінними оцінками.

– Які були перші життєві та творчі кроки після закінчення університету? Хто допомагав у становленні особистості журналіста?

– У першу чергу я хочу згадати своїх «хресних батьків журналістики». Це Григорій Володимирович Байда, Василь Петрович Тихнюк, Петро Михайлович Марценюк, Андрій Іванович Бондарчук, Полікарп Гервасійович Шафета, Степан Дорофійович Сачук, люди, які в моїй журналістській творчості зіграли найважливішу роль. У «Радянській Волині» я пропрацював майже десять років. Пройшов чудову школу журналістики. Потім була вища партійна школа обкому партії.

Довго обіймав посаду секретаря, потім голови Волинської обласної спілки журналістів. То був золотий етап в моїй творчості. Робота дуже цікава, часті зустрічі з журналістами нашої та інших областей. Крім того, мав багато часу для творчості. Тоді я написав повість «Спокута», роман «Суд», багато оповідань. Це найкращі роки мого життя – з 1988-1996-й, період, на який припадає мій творчий розквіт, духовний. Мені легко дихалося, легко писалося. А потім починається історія, пов’язана з «Вісником».

– Як вдалося організувати справу?

– Хотілося зробити газету по-новому. Щоб вона була неординарною, цікавою. Матеріали короткі, сенсаційні, нетрадиційні, з підзаголовками, врізками. Але найбільше часу приділяв розповсюдженню продукції. Великий поштовх у розвитку відбувся у 2000 році, коли ми вийшли на інші області. Це дало можливість розширення інформаційного поля та реалізації газети. Починали з трьох тисяч, а дійшли до 100 тисяч примірників.

– Чи героїв твоїх творів можна перенести на життя?

– Так, більшість героїв живуть реально. Дев’яносто відсотків прообразів з моїх книг взято з життя, я пропустив їх через своє тіло, душу, сприйняв, переварив і подав читачу. Скоріше всього, ще моїм недоліком є те, що мало дофантазованого, мало узагальнень. Але я пишу про цікаві, небуденні, несподівані долі, потрясаючі характери, людей, непередбачувані життєві повороти. У моїх творах мало придуманого, багато людей, читаючи, впізнають себе, ту чи іншу подію. Відомі письменники, які редагували мої книги, казали, що я майстер деталей. Завжди хотів творити в стилі Тютюнника, Стефаника – вражати, писати коротко і страшно.

– Яке запитання задав би сам собі?

– Найбільш хвилююче: якби була можливість повернути роки, чи прожив би так само? Відповів би собі: «Ні». Бо багато зробив помилок, і це визнаю.

– Ти сильна, вольова людина, але чого найбільше боїшся?

– Прогнівити Бога, зробити  підлість, завдати комусь біль.

– За своє життя багато допомагав людям. На твою думку, добро повертається?

– Без сумніву. Мабуть, є певна закономірність, ланцюжкова реакція. Ти зробив щось добре людині, а вона ще комусь, і так далі, доки добро повернеться до тебе. Наприклад, як багато мені допомагала мама, тепер я стараюся вам допомагати, а ви повинні своїм дітям.

– Що чекаєш від своїх синів?

– По-перше, я щаслива людина, що всі діти біля мене. Ви ж могли пороз’їжджатися по світу. Дехто радіє: от, діти живуть в Америці чи ще десь за кордоном. А я не хотів би цього.

– Чи були якісь моменти, про які шкодуєш?

– Шкодую, що мало приділяв уваги матері, що не вивчив іноземну мову. Об’їхав майже всю Європу і почуваюся таким приниженим, нещасним, що не можу поспілкуватися там з людьми. Шкодую, що не став великим футболістом.

– Завдяки чому ти всього добився в житті?

– Я людина з посередніми задатками, але завдяки великій силі волі, цілеспрямованості всього добився: вступив до університету, став журналістом, попав в обласну газету, написав книжку, отримав квартиру, збудував хату. Хочу, щоб мої діти завжди це пам’ятали, що я всього добився сам, своїми руками, мені ніхто нічого на блюдечку не підніс. Щоб пам’ятали і перейняли у мене ту силу волі, настирливість і впертість досягати бажаного. Дякую Богу, що він дав мені такі риси і створив саме таким.

Розмовляли:
редактор газети «Програма-Панорама» Володимир ХОТИМЧУК,
редактор газети «Твій вибір» Тарас Хотимчук,
редактор газети «Ти і я і вся сім’я» Павло Хотимчук,
майбутній редактор газети «Вісник+К» Олег ХОТИМЧУК

 

P.S. Тату, ми хочемо в першу чергу подякувати тобі за все, що ти для нас зробив і робиш. За виховання, мудрість і доброту, яку передаєш нам, за те, що подарував нам хати, власну справу і ще багато-багато усього. Дякуємо за підтримку у найскладніші для нас хвилини, що був поруч. Тату, ти для нас став і наставником, і прикладом, і вчителем, а інколи й найкращим другом – тією людиною, яка в усьому допоможе, будь то робота чи сімейні стосунки, внутрішня невпевненість чи буденні проблеми. Ми дякує тобі, Тату, за все-все. Молимося Богу за твоє здоров’я і довголіття, нехай ангели охоронці, Божа благодать будуть завжди поруч з тобою. Тату, ми тебе любимо!!!

• Нравится
•