Труднії мої шляхи-дороги

Головний редактор Вісника+К Євген Хотимчук

Роздуми напередодні 60-річного ювілею

Наперед хочу попросити вибачення у читачів за зловживання службовим становищем. Бо дозволив у газеті, яку редагую, присвятити собі чимало місця. Очевидно, це не зовсім скромно з мого боку. Але маю виправдання тим, що за п’ятнадцять років існування газети такого не робив. І ще урочисто обіцяю, що подібне повториться не раніше, як на 90-річчя. Якщо, звичайно, доживу.

Кілька тижнів  тому сини звернулися до мене, щоб напередодні ювілею дав їм інтерв’ю. Звичайно, погодився. І коли прозвучало питання: «Який найяскравіший спогад з дитинства?», у мене полилися з очей сльози. Безрадісний він був. Бо це була смерть і похорони батька. Не найяскравіший, а найстрашніший. Бідували ми начорно. Та й усе життя не вельми балувало радощами. Трудно давався кожен життєвий крок.

Падав, піднімався і знову йшов

З дитячих літ голубою моєю мрією було стати великим футболістом. Організував у своєму селі Рудка-Козинська футбольну команду, збудував з хлопцями в урочищі Гондзівщина стадіон. Навіть прізвисько мав: Лобановський. На жаль, підвело серце, і на цьому мої футбольні звершення закінчилися.

Дуже трудно було прощатися з дитячими, світлими мріями. Вельми тяжко переносив удар долі. І взагалі, скільки себе пам’ятаю, все мені в житті давалося нелегко. Ніхто нічого на блюдечку не підносив. Вступав до університету два рази, не зумів втриматися в районній газеті, закріплявся в обласній газеті «Радянська Волинь» з неймовірними труднощами.

Після вищої партійної школи працював інструктором в обкомі. Ну ніяк там не міг прижитися! Заступник завідувача відділу пропаганди Іван Лазорко хапався за голову і шипів: «О, Господи, дев’ятнадцять років працюю в партійних органах, та такого тупого ще не бачив!» Я ночами не міг спати, мучився питанням: «Невже я справді такий дурний?» Не міг же тоді знати, що про кожен мій крок доносить наверх колега, котрий сидить у кабінеті поруч. А я ж що думав, те й говорив про начальство, обкомівські порядки.

Окрема тема – газета «Вісник+К». Я вдячний долі, що молодий бізнесмен Василь Гаврилишин у 1996 році запропонував мені очолити це видання. Причому, я довго опирався. А коли запрігся, не раз шкодував, що пішов цю ниву орати. Хазяїн допомагав на перших порах, а потім порадив брати кредит і розвивати справу. Всяко було. Неймовірно трудні перші роки. Іноді опускалися руки, хотілося плюнути на все і піти. Але ж за мною три десятки людей! Що я їм скажу?

Сини

І все ж, найбільшим моїм здобутком у житті є мої сини. Звичайно, хотілося б мати донечку. На жаль, не судилося. До речі, і моїй мамі не повезло на дочок, було двоє, та маленькими повмирали. Та мої козаки достойні того, щоб їх любити, пишатися ними.

Найперше, я дуже радий, що всі вони живуть поруч, в Луцьку. Маю можливість практично кожного дня бачити. Десь треба порадити, підказати, допомогти. Діти ж є діти.

Особлива моя гордість, що сини вибрали батькову спеціальність – стали журналістами. Я, звичайно, жодного з них до цього не силував. Хлопці закінчили той самий факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.

З першого року існування «Вісника+К» найстарший Володя працює в редакції. Починав з найчорнішої роботи. Коли ми друкували газету у Рівненській друкарні, він займався її доставкою. Це дуже трудна і невдячна робота. Міг я найняти некваліфікованого простого вантажника, та не хотів. Хай пройде хлопець усі виробничі ланки. Висвітлював також спортивну тематику. Тепер виконує обов’язки редактора «Вісника+К» та редагує газету «Програма-Панорама».

Цікава журналістська доля Тараса. Почав він дописувати ще в школі у газету «Перерва», яку ми раніше видавали. Пізніше став її редактором. Після першого курсу стаціонарного навчання захотів перейти на заочне відділення і працювати у газеті. Одного разу, перебуваючи у відрядженні у Володимирці, колеги затягнули мене до журналістки-ворожки. Тоді вона сказала приблизно таке: «Через два тижні до тебе прийде один із синів і попросить, щоб ти його відпустив. Не тримай, допоможи у новій справі. Мине час, він ще буде допомагати тобі». Це було 14 червня 2005 року. У відповідь я розсміявся. А 29-го цього ж місяця до мене в кабінет зайшов Тарас і сказав: «Тату, хочу серйозно з тобою поговорити». Я остовпів. До цього ж він жодним словом, натяком не обмовився про свої наміри.

– Ти що, збираєшся йти з «Вісника»? – запитав.

– А ти звідки знаєш? – округлилися синові очі.

– Я батько, я все знаю, – відповів багатозначно.

Так мій Тарас у 20 літ став редактором рекламної газети «Твій вибір». Причому, безплатної. Вже одна така була, а після цього з’явилося ще три таких. Одним словом, набив хлопець шишок на лобі. Пізніше ще заснував журнал «Твій стиль», створив свою службу розповсюдження. Бачу, як йому трудно, згадую свої шляхи-дороги. Поки що не процвітає, виживає. Цікаво, що й у нього з’являються свої Лазорки. Тільки якесь слово чи кому не так поставить, як відразу антимонопольний комітет тут як тут – і штрафи, і штрафи. Там у них начальник Гупало. Гуп та гуп. Ну зрозуміло, з бензином, з ліками в аптеках, з торгівлею на всіх рівнях порядок навели, треба поставити на місце хлопченят, які щось намагаються зробити самостійно.

Третій син Павло ще під час навчання в університеті працював у Тараса, пройшов певну школу і створив свою газету «Ти і я і вся сім’я». Він робить тільки перші кроки в журналістиці. Слава Богу, ніхто його ще не гупає. Хоч би не накаркати. У Павла є непогані перспективи. Підказую, раджу.

І найменший синочок – любимчик Олежик. Йому всього сім років, навчається у другому класі. У нього все попереду. Хочеться вірити, що теж стане журналістом.

Чим живу і що мені болить

На носі – копа літ, як прийнято говорити у творчих колах. А я ніяк не втямлю і не збагну, звідки вони взялися, як це сталося. Недарма кажуть: проблема літніх людей в тому, що тіло постаріло, а душа завжди лишається молодою.

Перші номери газети «Вісник+К» вийшли тиражем три тисячі примірників, а в 2006 році він досяг 100 тисяч. Нині дещо знизився. Криза. Сьогодні стоїть питання, як втриматися на плаву. Дається взнаки криза. Наприклад, якщо три роки тому тонна паперу коштувала чотири тисячі гривень, то сьогодні – майже сім! А його на випуск газети йде близько п’яти тонн.

Це лишень окремі деталі щоденних клопотів. Постійно задаюся питанням, як зробити газету цікавішою, кращою. А творити її є з ким. Команда підібралася за п’ятнадцять років хороша. Я шаную свій колектив. Вважаю його другою сім’єю. У більшості працівників стаж роботи перевищує сім років.

Газета сповідує демократичні і патріотичні принципи. Завжди намагаємося захищати бідних і скривджених. Болить мені серце за Україну. Ті, хто читають нас постійно, про це знають. Ніби держава у нас є, і ніби й немає. Дерибанять її безжалісно, топчуть історію, мову. Ввімкніть будь-який телевізійний канал чи радіо – всюди російська мова. Так і хочеться запитати: кому це потрібно, кому це вигідно? Я ніколи не був переконаним націоналістом, але дуже люблю свою землю, свою Україну і терпіти не можу, як з неї знущаються, принижують.

Не хотілося закінчувати на такій невеселій ноті. Бо по життю я оптиміст, люблю жартувати, веселитися, розсмішувати інших. Через кілька днів  розміняю сьомий десяток. Життя тільки починається. Тож дякую Господу, що дав мені змогу дожити до такого віку. Отже, йдемо разом далі. На пенсію я ще не тікаю.

Євген ХОТИМЧУК,
заслужений журналіст України, редактор газети «Вісник+К»

• Нравится
•