Близьке і дороге

Новели з життя

Ці твори мають певні елементи художності, але в той же час у них немає і грама придуманого, дофантазованого. Їх написало саме життя. А оскільки я дуже любив, люблю і вічно буду любити свою маму, то більшість з цих новел присвячені саме їй.

Руки ангели мені подали

Коли я ледве навчився ходити, мене віддали у дитячі ясла. Вони були по сусідству, у тітки Маньки. Бо мати мусила йти на колгоспну роботу. Одного дня десь, очевидно, няньки не догледіли, і якимось чином я подибав на дорогу. Там собі грався у пісочку. Автомашин тоді не було. Але, як на лихо, вулицею проїжджала валка підвод. Везли з лісу колоди. Стомлені фурмани поспали, а коні натомлено ледве дибали. Звісно, що ніхто дитини не помітив серед дороги.

І так по мені проїхалося дві підводи. Коні трохи почовпли. На превелике моє щастя, у цей момент назустріч підводам їхав молодий колгоспний їздовий Василь Дунай і раптом побачив цю жахливу картину. Підхопив закривавлене дитя, а дядьків – батогом по плечах, по плечах.

Коли вже виріс, мати розповідала, як вона того дня не могла дочекатися кінця роботи. Пололи кукурудзу. Ті рядки були безкінечними. Закінчила їх першою – і одним бігом додому. Серце виривалося з грудей, чогось переживала страшно. Відразу подалася у ясла. З порога запитала:

– Де мій Женьо?

– Спить, – намагалися заспокоїти виховательки.

– Як спить, чого спить? – скрикнула мати.

Вбігла в кімнату і мало не зомліла. Обличчя у мене було біле, як стіна, очі заплющені. Матері видалося, що я мертвий. Вона у відчаї заголосила.

Потім завезли мене в Рожище, так-сяк позашивали тіло. Ще й досі залишилися знаки того наїзду на животі, ногах.

Коли намагаюся уявити ту жахливу картину, що сталася зі мною, починаю мимо волі аналізувати, яке ж треба було мати щастя, щоб попасти саме між колеса. Навіть страшно уявити, якби під ними виявилася нога чи рука. Або ще гірше – голова… Думаю, навіть переконаний, що без допомоги Господа та ангела-охоронця не обійшлося.

Груші по рублю

Після смерті батька у 1959 році нам дуже скрутно жилося. У той рік у нас здохла корова, двоє свиней, троє овець. Як мати витримала оті біди, не здуріла, досі не знаю. У колгоспі майже нічого не платили. Ще їсти мали щось з города. Харчами допомагали трохи тітки Параска і Настя, сусіди. А от з одягом… Соромно тепер згадувати, але до класу шостого-сьомого я ходив у полотняних штанах.То щоб якусь копійку надбати, мати в Рожище за сім кілометрів пішки  носила продавати молоко, ягоди, яблука. Так економила гроші для нас, що шкодувала собі купити булочку за п’ять копійок. Пишу це речення, а мені сльози застилають очі. Де, де мати брала сили, щоб витримати усе те?

Якось прихопила вона на базар і мене. Того року гарно вродили зимові грушки. Одна в одну – великі, жовті. Несла їх на плечах. Я мав допомагати. Проте довелося ще мене тягнути. Зате у матері жваво пішла торгівля з перших хвилин. Скоро до нас витягнулася черга. Мати, хоч і мала два класи церковно-приходської школи, але зрозуміла, що може продати грушки дорожче. Набавила кілька копійок і стала відпускати по рублю за кіло. Але тут знайшлася в черзі якась карга, котра порахувала це «фірмовою спекуляцією». Підняла гвалт, привела міліціонера. Той почав погрожувати, що арештує спекулянтку. Мати в плач, стала причитати, що не має чим годувати і у що вдягати сиріт.

– Заберіть, заберіть їх собі, – крізь сльози говорила міліціонеру, штовхаючи мене в плечі.

Я злякався і собі теж почав рюмсати. Черга вступилася за матір. Мовляв, чого ви вчепилися за бідну вдовицю. А та вреднюща бабуля стояла на своєму:

– Всьо равно вона не має права продавати по рублю.

– Якщо вам дорого, то не беріть, – гукали розлючені покупці.

На щастя, підійшов якийсь лисий дядько у костюмі і з краваткою, розібрався у всьому і дозволив матері продавати груші по стільки, скільки зацінить.

Три головки часнику

Уже сімнадцять років минуло, як немає матері на цьому світі, а кожен епізод, пов’язаний з нею, свіжий у пам’яті, як ніби трапився щойно. Це було на початку дев’яностих. Приїхав із сім’єю провідати матір. Їй було вже під вісімдесят. Рух уже не той. Бо, скільки знав її, вона завжди робила усе швидко, одним бігом. Рідко коли присяде.

Погостювали і зібралися їхати у Луцьк. Вже й попрощалися. Автомашиною здаю назад по вулиці. А вона довга. У переднє скло бачу: матір біжить за нами. Думав, забула щось сказати. Зупиняюся. Несе три головки часнику.

– Женю, я не маю, що тобі дати із собою, – винувато заговорила. – Вже не хазяйка. Ото візьми хоч часнику.

Я взяв ті головки, поцілував матір в руки. Не смів признатися, що на Моташівці, де мав город, вирощував часник на восьми сотках й здавав у магазини, на м’ясокомбінат. Тоді заробітки виходили мізерні, а сім’ю треба було годувати. Ото й мав такий підробіток. Мати навчила трудитися і знаходити вихід з будь-якої скрути.

Євген ХОТИМЧУК,
заслужений журналіст України, редактор газети «Вісник+К»

• Нравится
•