Гончарі не мали хвороб рук

Василь Курилюк із Дубечного Старовижівського району Волинської області гончар з діда прадіда. А народився він в Рокиті, де було 150 гончарів, а в усіх кутках села, в землі, – печі для випалювання виробів. Сьогодні майстер хоче відродити забуте ремесло і мріє про власний цех.

Василь Пилипович за фахом електрик. Однак любов до гончарства перемогла, бо він ще змалку бачив, як народжується горщик чи макітра.

– Тож пішов навчатися ремеслу у тридцять літ. А попросився в науку до знаного гончаря Василя Бондара, який працював у цеху фабрики «Вижівка». За якихось три місяці я вже вмів робити глиняний посуд, – розповідає Василь Курилюк. – Однак нас з моїм вчителем переманив до себе на підприємство директор Дубечненського керамічного заводу. Сказав, що будуть там будувати гончарний цех, відкривалися великі можливості. І слова дотримав: цех збудували, купили дві печі, збудували горн. Однак прийшла перебудова, сумнозвісні дев’яності. Бувало, у кілька сумок накладемо глечиків, та й веземо на базар у Ковель. Заробляли тільки на обід та на дорогу додому. А коли завод перейшов у приватні руки, цех і зовсім припинив роботу.

Тож Василю Пилиповичу голова районної профспілки працівників освіти Володимир Макарук запропонував при Старовижівському будинку школяра створити гурток, щоб хлопчаки не забували, чим займалися наші діди. З тієї пори Василь Курилюк і навчає гончарній справі не тільки хлопців, але й дівчат.

– Не знаю, чи хтось із вихованців стане професійним гончарем, однак навички матимуть. Діти дуже старанні, на різноманітних конкурсах у Києві займають перші місця. Цього року відзначився Олександр Сливка, в минулі – Микола Бубела, Ярослав Гаврилюк, Артур Шапола, Олександр Головачук, – з гор-дістю говорить про своїх вихованців пан Василь. – Навіть дівчатка ходять на гурток: Іванка Сливка, моя донька Катруся…

Сам гончар з цікавістю розповідає про своє ремесло, каже, що колись в його рідному селі майже всі вміли виготовляти глиняний посуд. А торгувати ним їздили у Білорусь, Шацьк, Володимир-Волинський. Навіть приказка була: «На Рокиті добре жити – горщики ліпити…»

Василь Пилипович  неодноразово був на виставках гончарів у Польщі.

– Гарні вироби привозять білоруси, які володіють оригінальною технологією – гарячі вироби опускають у житню бовтанку. Виходить неповторний узор! Унікальні речі роблять угорці, литовці. Та й ми, українці, не гірші. А глина в нас, може, й краща. Принаймні наша, рокитівська, – переконує. – Науковці стверджують, що вона гейзерного походження. Залягає пластами – жовта, синя, зелена, чорна, коричнева.

Гончар вміло бере глину і приступає до роботи. За мить – вже є миска:

– А знаєте, що глина благотворно впливає на організм людини – гончарі ніколи не хворіють на руки. Глина – це ніби маска, – посміхається майстер. Він – противник поливаного глиняного посуду. Бо у поливу добавляють різні окиси металів. Тоді виріб не дихає. Яка з нього користь?

Василь Курилюк у майбутньому мріє про власний гончарний цех. Однак усе впирається в гроші. Адже тільки піч для зразків коштує 17 тисяч гривень. А для випалювання – і до сотні потягне. Однак він стверджує, що сьогодні є попит на його роботи. Люди цікавляться натуральним посудом все більше.

Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•