Щоб стати письменником, пішов у «менти»
Борис Харчук (фото з Вікіпедії)
13 вересня Борисові Харчуку виповнилося б 80 літ
Я брав читати Харчукового «Йосипа» в нашій сільській бібліотеці кілька разів. Книжка була пошарпана й потерта, отже читана-перечитана не лише мною. До речі, це був перший його друкований твір окремою книжкою. Дебют молодого письменника відбувся 1957 року, коли Борисові йшов усього-на-всього двадцять сьомий рік – тоді прозаїк від тридцяти до сорока років вважався юним письменником.
Літераторка Єва Нарубина, котра в середині п’ятдесятих працювала в журналі «Дніпро», згадувала:
«Чую, як коридором гримлять ковані чоботи. Зупиняються біля моїх дверей. Заходить здоровенний мент, стає перед моїм столом і мовчить. У мене душа в п’ятах. Такий був час, що хапали й заарештовували ні за що…»
Тим «ментом» був початкуючий прозаїк Харчук, що приніс до редакції журналу рукопис повісті «Йосип із гроша здачі». «Чому ви міліціонер?» – поцікавилася Нарубина згодом у Бориса. «Тому що дуже хотів до Києва і в письменники», – прямо відповів їй.
Борис Микитович народився 1931 року в селянській родині в селі Лози Збаразького району на Тернопільщині. Закінчив Полтавський педінститут, Вищі літературні курси в Москві, був на комсомольській роботі, завідував відділом преси ЦК комсомолу України, працював редактором дитячого журналу «Малятко», журналістом у редакції газети «Міліцейський свисток» і форму носив для «проформи».
Згадуючи Бориса Харчука, не можна обійти його дружби з поліглотом, геніальним перекладачем Миколою Лукашем, що подарував змогу українцям прочитати рідною мовою світових класиків Гейне, Сервантеса, Бокаччо. Борис Харчук був для Лукаша, непередбачуваного й розхристаного у творчому процесі, і нянькою, і наглядачем. І те, що Лукаш таки встиг до передчасної смерті закінчити переклад безсмертного «Дон Кіхота», це чимала заслуга Харчука.
Борис Микитович плідно працював, видавши за тридцять літ майже два десятки книжок повістей та романів. Найвідоміші з них кількатомний роман «Волинь» та повісті для дітей «Подорож до зубра» й «Планетник» (останній твір введено до шкільної програми). На відміну від свого друга Лукаша, якому комуністичний режим завдав чимало прикрощів ігноруванням його літературної праці, Харчукові книжки не залежувались у видавництвах, проте виходили безжально покраяні цензурою. Це, безумовно, наклало відбиток на здоров’ї вразливого й категоричного письменника, довівши у 1972 році до інфаркту. Другого серцевого нападу взимку 1988-го він уже не витримав. Того ж року, влітку, помер і його друг Микола Лукаш. Кажуть, що від раку. А може, від журби за своїм нерозлучним другом-опікуном? «Вони удвох, – дуже влучно характеризує їхню дружбу критик Михайло Слабошпицький, – пройшли по життю, і Харчук немов тримав його за руку. Як поводир сліпого кобзаря».
Микола ШМИГІН
| Comments: |
