Коли весь український народ піднявся за волю України

Анатолій ШАБЛІЙ біля пам’ятника українським козакам

Анатолій ШАБЛІЙ біля пам’ятника українським козакам

Проїжджаючи Україною, лише за пам’ятними знаками, старими кладовищами, вцілілими надгробками можна судити, якою непростою була доля нашої держави, а отже, її народу. Хто лишень не відкривав свою широку пащу на нашу землю і скільки було пролито крові, аби цю землю відвоювати від усіх ненаситних зайд. І хоч як нас не залякували, як не нав’язували своїх облудливих ідеологій, проте ніхто не зміг витравити почуття патріотизму і любові до України, стерти пам’ять про наших відчайдушних героїв. Невелике село Добривода у Радивилівському районі на Рівненщині, певно, тягнуло б на першість, аби відзначали кращих у спорудженні пам’ятників загиблим українцям – їх тут аж чотири!
Мільйон українців прибуло на Берестецьке поле у 1991 році

У цьому селі бережуть пам’ять про всіх, хто віддав своє життя за волю рідної держави! Лишень в’їжджаючи у Добриводу з боку Радивилова, звертаєш увагу на високий пам’ятний знак. Кому він? Виявляється, козакам, які «полягли за волю, честь і свободу України у 1651 році», відступаючи з берестецького поля. На цих землях, неподалік Дубна, вони витримували останні бої. І відразу значиться, що побудований він громадою села 30 травня 1991 року. На зорі незалежності…
Окрім цього, в центрі села є пам’ятник воїнам, що загинули у роки Другої світової війни, поруч – базальтовий пам’ятник-хрест із написом «Односельчанам, які віддали життя за самостійну Україну у 1940-50-х роках». Тут викарбувано дев’ять прізвищ тих, кого замордували польські, німецькі й московські окупанти, а ще 15 вояків УПА. І за якусь сотню метрів – четвертий пам’ятний знак зі словами «Вічна слава героям, які полягли за волю і незалежність України». Що можна сказати? Побільше б нам таких сіл і патріотично налаштованих та свідомих громадян.
Анатолій Семенович Шаблій, який, як кажуть, потрапив нам сам до рук, виявляється, був одним із організаторів зведення цих пам’ятних знаків і полум’яним прихильником незалежності. Та, на превеликий жаль, як і мільйони інших громадян розчарований нинішньою Україною.
– В селі у нас була чимала патріотична організація. Ми першими в районі мали українську церкву, незалежну від московського патріархату, і третіми підняли український прапор. Скільки нам знадобилося сили волі і нервів, щоб її оформити на папері. Тоді й взялися за зведення цих пам’ятних знаків. Козакам – на тому місці, де був надгробний знак, (він і досі є), поставлений, ще коли вони воювали у наших краях під час Берестецької битви. О, яке то було піднесення на початку 90-х років! А скільки людей поспішало у Пляшеву на відзначення 340-ї річниці Берестецької битви. Нашим селом цілу ніч, як по Хрещатику, машини й автобуси їхали. (За словами Михайла Гончара, який у 1991 році був сільським головою села Пляшева, того року до них прибуло 18 тисяч автобусів з усієї України, безліч автомобілів. За його підрахунками, не менше мільйона людей відзначало цю дату). Оце було піднесення й надія на краще життя! Потім понадіялись на Ющенка, думали, мо’ він таки відродить державу українську. А він до чого її довів! Тепер того нема, втратили люди віру…

Від польської немилості втік на Січ
Незабаром відзначатимемо уже 360-ту річницю Берестецької битви. Мабуть, стільки людей, як у 1991 році, на цьому місці, всипаному козацькими кістьми, не збереться, проте згадати славу полеглих козаків таки буде кому. Згадають і Богдана, хоча тепер йому не віддається та честь, як це було при комуністах. Нас тоді навіть привчали, що національно-визвольна війна 1648-54 років була зорганізована задля возз’єднання з братнім російським народом. Тому й возвеличили так Хмельницького – гетьман над гетьманами! Було за що: саме він випросив у московського царя-батюшки Алєксєя Михайловича його милості й покровительства, «припадаючи до ніг та кланяючись доземно» і дякуючи, що «царська величність взяли під міцну і високу руку свою володареву нас, вірних слуг своїх». На яке ставлення після цього можна сподіватися?
Богдан Хмельницький – неоднозначна постать в українській історії, зрештою, як і багато інших гетьманів. Є його за що відзначити, і так само пожурити. Та найбільша його трагедія, що він став на ко-ліна саме тоді, коли весь український народ чи не вперше за всю історію набрався мужності підвестися з колін… Переповідати його біографію зараз не варто, окрім того, що нагадати про його неабияку освіченість, бо закінчив Київську братську школу й Львівський єзуїтський колегіум (орден єзуїтів був найбільш антиправославним). Дуже добре володів латиною, польською, турецькою мовами. Вихований у козацькому дусі, зрештою Суботів (біля Чигирина), звідки родом, тоді фактично перебував на межі з Диким полем, а отже, про набіги татар і турків Богдан чув не з переказів, а з дитинства пережив ці жахіття. Відзначився в битві під Хотином 1621 року (для Європи це одна із визначальних битв, бо вирішувала її долю) з Османською імперією, де козаки воювали під проводом Петра Сагайдачного. На очах Богдана розгорталося свавілля поляків, яке все більше зростало після смерті Стефана Баторія.
Хоча перша іскра ненависті до поляків у запорізькому козацтві загорілася, коли саме цей польський король з подачі турецького султана зрадливо стратив у 1578 році Івана Підкову. А потім був 1596 рік, коли польська шляхта рік катувала Северина Наливайка, а опісля, четвертувавши, шматки його тіла розвісила у столиці Речі Посполитої. Та найбільше за живе «дістали» поляки Хмельницького у 1647 році – пан Чаплинський побив до смерті його малолітнього сина, а дружину-польку Гелену вкрав до себе і спалив хутір. Шукаючи справедливості у коронного гетьмана Конецпольського, він потрапив у ще більшу немилість і був вимушений втікати на Січ. Там він і запалив запорожців до великої помсти за ті наруги, що терпить народ від польської шляхти. Правда, булаву йому вручали при 30-тисячному війську, а рушив він в Україну лише із 9000 козаків – решта не підтримали Хмельницького. Всього, за даними багатьох історичних джерел, у його війську налічувалося до 360 тисяч повстанців – такої кількості не було при жодних попередніх заворушеннях. Значна частина – це реєстрові козаки, які переходили на його бік з польського війська, селяни, міщани. Тобто тут аж ніяк не можна не відзначити його надзвичайні організаторські здібності і, певно, навіть неабияку харизматичність.

Воював, щоб повернути прихильність Речі Посполитої?
Зрештою, і як полководець Богдан Хмельницький заслуговує на найвищу оцінку – за кого-небудь Річ Посполита 10 тисяч золотих не давала, як просила за Богданову голову. Не бракувало йому ані мужності, ані відваги й дипломатичних здібностей. Але забракло одного – волі до остаточної перемоги, щоб утвердити незалежну ні від кого Українську державу. Питається: а за що ж він тоді воював? Виявляється, за дуже банальну річ: аби отримати гетьманську булаву від польського короля! Більше того, історичні документи свідчать, що між Владиславом і Хмельницьким був договір, який і передбачав такий кінець. У 1648 році Богдан навіть сам зізнається пишучи в Універсалі «…оскільки розпочали ми цю війну з поляками з Його Королівського дозволу». Навіщо це було потрібно польському королю Владиславу? Під ним захиталося крісло, і перемогою у війні з козаками, на яку польський король навіть виділив кошти (передав через канцлера Оссолінського), він хотів прихилити шляхту до себе. Та вже у травні 1648 року Владислав помер.
Певно, що Хмельницький і сам не сподівався на такий народний підйом, отримуючи у 1948 році одну перемогу за другою. Після Пилявців він ішов у бік Варшави без будь-якого опору, проте чомусь засів біля Збаража, де заховався Ярема Вишневецький. Хоча полководці закликали йти вперед, бо Польща лежала вже біля його ніг. Та він не рушив.
Дарма збунтували Нечай, Богун, Сірко, та Хмельницький дав полякам перепочинок, а сам спорядив до Польщі візитерів, які від його імені просили оголосити королем Яна-Казимира. У бою під Зборовом, коли Ян-Казимир був уже в руках козаків, Хмельницький дає їм наказ покинути табір. За ніч король підкупив хана і хоч програв битву, проте через нього вимагав перемир’я, ставлячи свої вимоги. Від відомої Зборівської угоди Україна більше втратила, ніж взяла. А ще король отримав листа від Богдана, в якому той запевняв, що «знайшов пристановище біля ніг його величності кримського хана з надією, що він допоможе мені повернути Вашу прихильність. Краще б мені померти, аніж жити ворогом мого доброчесного велителя. Бажаю лише одного – прожити свої останні дні мирно, під захистом королівської милості».
Богдане, Богдане, то нащо було здіймати цю братовбивчу війну? Бо окрім того, що на боці поляків воювали гусари, вишколені німці, то ще й було немало реєстрових козаків-українців, які утримувалися з королівської казни.
Він тої булави таки дочекався 20 лютого1649 року. А ще отримав Чигиринське староство, де й зробив гетьманську столицю. Богун, Нечай, Глух, Сірко, Гладкий відійшли від гетьмана до того часу, допоки поляки не рушили на українські землі, аби повернути втрачене. І навіть тоді Богдан мав з ким постояти за волю. Чого варта лише у 1652 році битва під Батогом, де козаки розгромили елітних польських гусарів! Та Богдан не міг обійтися без покровителя, про що говорить старшині: «Всі ви розумієте, що ми не можемо більше жити без покровителя(!)». І вибрав царя-батюшку, уклавши «Березневі статті», які потім Москва, катуючи два тижні Юрася у 1659 році, перетворила в «Акт про возз’єднання України з Росією». Дивно, бо в той час на світовій карті Росії не було, а – Московщина. Як бачимо, Хмельницький з тих державних мужів, який міг служити своєму народу біля ніг повелителя. Хоча помер він з думкою, що Україну врятував: «Поховайте мене в Суботові, на тій маленькій землі, яку я здобув власною кров’ю, яка вибрана для мене і де розгорілося полум’я, що визволило Україну».
Якби ж то лише власною кров’ю... За Суботів пролили кров сотні тисяч українців, над якими й далі знущалися польські й московські зайди. Це «визволення» – то втрачені надія і віра, що постали згодом Великою Руїною...
Як це все нагадує нинішній час. Та якщо Україна пережила такі лихоліття, зумівши об’єднати свої землі докупи, то вже її важко комусь розчленувати. А наші перемоги і козацькі теж – це приклад для усіх поколінь, що за свою волю треба боротися й навіть з власними державними мужами.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>