Оленинських жінок вітали президенти і прем’єри

Коли в селі Оленине, що в Камінь-Каширському районі,  тамтешній бібліотекар гуртувала місцевих жінок до фольклорного гурту, вони поставилися до цієї затії скептично: мовляв, нічого з цього путнього не вийде, хто там буде слухати бабів і їхні старі пісні, адже тепер давай молодіжні, естраду. “Жіночки, – запевнила їх ініціативна бібліотекарка, – повірте мені – я вас до Києва доведу!”
І довела таки. І не тільки до столиці нашої держави, де останнім часом гурт “Дубровойка” –  бажаний гість на фольклорних фестивалях та концертах, запрошують “старих бабів” із їхніми “старими піснями” вже і за кордон. А 2006 року вони вибороли Гран-прі всеукраїнського конкурсу-фестивалю української пісні “На хвилях Світязя”.
Марія Дем’янівна Босак, моя співрозмовниця, і є та сама ініціативна бібліотекарка, котра слів на вітер не кидає. Вона заодно художній керівник “Дубровойки”. До речі, жінка і досі працює в тій самій бібліотеці – вже сорок років, а одну з кімнат книгозбірні перетворила у справжнісінький музей старожитностей.
– Це одночасно і музей, – пояснює Марія Дем’янівна, – і реквізити для нашого гурту. Речі всі справжні, тобто діючі, бо під час виступів на сцені ми не імітуємо народні промисли, а виконуємо все так, як колись наші бабусі й прабабусі.
– З чого почалося сходження “Дубровойки” на всеукраїнську сцену?
– Зі звичайних українських вечорниць, які ми відродили в селі у 1989 році, назвавши їх “Оленинськими”. То була велика й пам’ятна подія не тільки для нашого села, а й для ра-йону: в цьому своєрідному культурно-мистецькому шоу було задіяно більше двох десятків людей – як співаків, так і майстрів народних промислів. А потім із учасників тих вечорниць я організувала клуб за інтересами “Берегиня”, діяльністю якого була не лише пісенна творчість, а й пошуки, записи та відтворення старовинних поліських обрядів. Ядро “Берегині” і стало теперішньою “Дубровойкою”. Нині в колективі 11 учасниць, усі жінки, переважно пенсійного віку, найстаршій – 75 років.
“Ой зашуміла зелена дубровойка”, а по-літературному “дібровонька”, – наша коронна пісня, яка й визначила нашу назву. До речі, цю пісню вперше записала на Волині в селі Колодяжному славетна Леся Українка. Але ми її виконуємо на свій, оленинський лад.
На Світязі показували “Ягідний обряд” і купальські пісні.
Колись ходили по ягоди лише в неділю, бо в будень було багато роботи. Напередодні на кутку, біля колодязя, збиралися молодиці та дівчата й домовлялися про похід. А вранці вирушали з піснею.
Співали і в лісі, збираючи ягоди, а коли поверталися, вже інша пісня лунала дорогою: “Ой ховайтеся ягодойки під листя, бо вже ми йдемо додому з користя”. Тепер на Івана Купала не ходять до лісу, а колись набрати Іванових ягід вважалося дуже корисним: їх сушили й споживали як ліки від різних хвороб, особливо дітям, коли животик болить.
Першого “столичного” диплома в Києві вручав нам  тодішній прем’єр-міністр Анатолій Кінах. Приходили на наш концерт 2008 року і президент Ющенко зі своєю дружиною та прем’єр-міністром Канади, аплодували стоячи, ще й пісню заключну (“Волинь моя”) разом з нами співали. А торік у Луцьку дивився наш “Жнивний обряд” владика Ніфонт. Він сидів у першому ряду, і коли ми співали, то бачили, як сльози котилися в нього по щоці. Після концерту владика підійшов до нас, поблагословив і сказав: “Я вам дуже вдячний за такі пісні. Слухаючи їх, згадав своє сирітське дитинство, матір, як вона тих косарів збирала, як вони косили… Все згадав… Дуже для душі ваша творчість”.
Запрошень маємо багато, в тому числі і за кордон: у Польщу, Прибалтику, Росію. Але поїхати туди поки що не можемо через банальну причину –  не маємо закордонних паспортів.
– А в чому ж затримка з тими паспортами?
– Знаєте, сільські жінки, не молоді вже – ніби й хочеться побачити тієї  заграниці, але наважитися на таку далеку поїздку непросто: то те, то се, то грошей нема виробити того паспорта. Я то їх підбиваю, заохочую. Може, якось умовлю.
Микола Шмигін,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•